Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шум і лють, Вільям Фолкнер 📚 - Українською

Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шум і лють" автора Вільям Фолкнер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 94
Перейти на сторінку:
довкола нього, бо й північани, напевне, вважають, що ось так воно й має бути. Але вперше я збагнув, що й справді знудьгувався за Роскусом, Ділсі й всіма іншими, лише того ранку, коли їхав по Віргінії на канікули. Я прокинувся — стоїмо. Підняв штору, визирнув. Вагон зупинився якраз на переїзді, а з пагорба вділ збігає путівець поміж двох білих парканів, що біля підніжжя розходяться на боки, мов бичачі роги, а посеред путівця, в мерзлих коліях, негр верхи на мулі чекає, поки проїде потяг. Як довго вони там, негр і його мул, чекали, я не знав, але вигляд вони мали такий, ніби стоять вони тут, відколи існує той путівець між двох парканів, от мов їх одночасно з пагорбом створено, викарбовано з каменю й поставлено як такий собі дорожний знак, аби він промовив мені: «Ось ти знову вдома!» Голову негр обкутав шматом ковдри, сидить охляп, без сідла, тож ноги звисають мало не до самої землі. А мул на кроля схожий. Я підняв раму вікна.

— Гей, дядечку! — гукнув я. — Чи туди ми їдемо?

— Шо, сер? — Дивиться на мене, а тоді відхилив ковдру, де вона затуляла йому вухо.

— Різдвяний подарунок із тебе! — я йому.

— Виходить так, хазяїне. Ви піймали мене.

— Ну, цим разом я тобі прощаю. — Я стягнув штани з сітки, добув із кишені четвертака. — Але наступного разу ґав не лови! За два дні після Нового року я повертатимуся з канікул, і тоді начувайся! — Кинув йому четвертака з вікна. — Купи собі щось свято-миколаївське!

— Ага, сер, — мовив він. Зліз на землю, взяв монету й витер об ногавицю. — Дякую, юний хазяїне. Дякую!

Тут потяг рушив. Я виткнувся у вікно на холод, озираюсь. Стоять вони — негр і схожий на кроля мул, — стоять неприкаяно, без руху, без нетерплячки. Важко попахкуючи, потяг почав описувати закрут, і ті двоє поволі зникли з поля зору, разом із тим своїм неприкаяним і вічним терпінням, із незрушною безжурністю. Із цією готовністю, такою по-дитячому незграбною. І заразом яка, одначе, здатність любити без міри, дбати про підопічних, надійно їх оберігаючи та обкрадаючи! А як простодушно вміють вони уникати зобов’язань та відповідальності, що й вивертом цього не назвеш, а як спіймаєш на гарячому — в захваті, відвертому й щирому, будуть від проникливості твоєї, достоту мов спортсмен, переможений у чесному змаганні. А ще (мало не забув) як не згадати незмінної та добросердої поблажливості їхньої до химер білошкірого люду — гейби до збитошних онучат-неслухняників. І весь той день, поки потяг звивався крізь ущелини й по виступах і лиш надсадне пахкання двигуна та скреготливі скарги коліс нагадували: рух уперед триває! — а віковічні гори височіли, розчиняючись у згуслому небі, — весь той день я думав про домівку, уявляв собі нашу бляклу станцію і майдан, де непоквапно товчуться, місять грязюку негри й фермери, де фургони, пакуночки з льодяниками, мавпочки іграшкові, й римські свічки стирчать зі згортків, і в мені усе завмирало й витанцьовувало, мов у школі, коли продзеленчить дзвоник з останнього урока.

Дочекавшись, щоб годинник вибив третю, я розпочинав відлік секунд. Долічивши до шістдесяти, загинав першого пальця; лишалось загнути чотирнадцять пальців… тринадцять… дванадцять… вісім… сім… — і зненацька, прочнувшись, я відчував тишу й незмигну увагу цілого класу й озивався: «Так, мем?» — «А можливо, тебе звати не Квентін?» — сердиться міс Лора. Нова смуга тиші, безжальне неморгання й підняті в тишу руки класу. «Генрі, а нагадай Квентіну, хто відкрив ріку Міссісіпі!» — «Де Сото». На цьому неморгання закінчувалось, однак небавом мені починало здаватися, ніби я рахую надто мляво, то я прискорював лік, загинав іще одного пальця, а тоді вже здавалося, чи не зашвидко, і я вже то вповільню, то знову зачащу. В підсумку я ніяк не спромогався зрівнятися з дзвоником та зрушеною зненацька лавиною ніг, що вчули землю під зачовганою підлогою, — а день мов шиба, неначе скло, що дзеннь! — після легкого, але різкого удару, і все в мені, всередині, витанцьовує. Витанцьовує сидячи. Заклякла у дверях на мить. Бенджі. Реве. Син старості моєї Бенджамін реве. Кедді! Кедді!

«Ось я втечу з дому й не повернусь». Він заплакав. Вона підійшла, доторкнулася до нього. «Не плач! Нікуди я не втечу. Не плач!» Він замовк. Ділсі:

«Коли йому треба, він просто унюшить те, що ти хочеш сказати. Ні слухати, ні розмовляти йому не треба».

«А чи чує він своє нове ім’я, яке дали йому? А лихо, біду чує?»

«А що йому щастя чи біда? Його вже ніщо не зурочить».

«Навіщо ж тоді ім’я йому міняють? Хіба не на те, щоб його безталання підправити?»

Трамвай зупинився, рушив, тоді знову зупинився. Під вікном бачу людські маківки у новеньких бриликах, солома яких іще не виблякла. Поміж пасажирів з’явилися вже й жінки з кошиками ринковими на колінах, а робітничих комбінезонів стало чи не більше, ніж начищених черевиків та накрохмалених комірців.

Сусіда-негр торк мені коліно. «Даруйте!» — вибачається. Я переставив ноги у прохід, випустив його. Тепер ми проїздили попід глухим муром, що відкидав наше гуркотіння нам у вагон, на жінок із кошиками й на чоловіка в закаляному капелюсі, за бинду якого запхнуто люльку. До мене долинув дух води, і я в дірку в мурі уздрів, як блиснула річка, а над нею — дві щогли, й чайка завмерла у повітрі, немов підвішена на дротині поміж тими щоглами, і тут я підняв руку, мацнув крізь тканину піджака листи, що сьогодні написав. Коли трамвай зупинився, я зійшов. Міст розведено — шхуну пропустити. Відводять на стоянку вище по річці, буксир штовхає її в корму, димом пахкає, а от видається, нібито шхуна сама собою пливе, бо ж начебто й не видно як. Голий до пояса матрос скручує на півбаку лінь. Засмага — барви махорки. Інший член залоги, в капелюсі без денця, стоїть за штурвалом. Примарою рухається шхуна попід міст, під тими голими щоглами, а над кормою ширяють три чайки, мов цяці на дротинах невидимих.

Коли міст опустили, я перейшов на той берег і сперся ліктями на поруччя над плотом, де човнова станція. На плоті нікого, двері приміщення зачинені. Вісімка наша веслує тепер лише пополудні, а доти відпочиває. Тінь моста, смуги поруччя, і тінь моя пласко на воді — от як просто, бачте, пощастило мені заманити її, аби нікуди ж не втекла від мене. Футів з півсотні, запевне, а ще коли б чимсь і зверху притиснути, аби й захлинулася. І тінь від

1 ... 25 26 27 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шум і лють, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шум і лють, Вільям Фолкнер"