Читати книгу - "Бог Дрібниць"

З упевненістю, яку дарує щира віра, Велья Паапен переконував близнюків, що чорних котів у світі не існує. Чорні коти, за його словами, — то тільки чорні, за обрисами подібні на кота діри в Усесвіті.

Плям на дорозі було чимало.

Плями в Усесвіті з обрисами розчавленої панни Міттен.

Плями в Усесвіті з обрисами розчавленої жаби.

Плями в Усесвіті з обрисами розчавлених круків, які спробували поживитися плямами в Усесвіті з обрисами розчавлених жаб.

Розчавлені собаки, які живилися плямами в Усесвіті з обрисами розчавлених круків.

Пір’я. Манго. Плювки.

І так усю дорогу до Кочина.

Сонце світило через вікно «плімута» прямо на Рахель. Вона заплющила очі й сама засвітилася йому у відповідь. Навіть через опущені повіки світло здавалося дуже ясним і гарячим. У помаранчевому небі кокосові пальми перетворювалися на морські анемони, які метляли своїми щупальцями, сподіваючись запопасти та зжерти якусь безневинну хмаринку. Небом пливла прозора плямиста змія з роздвоєним язиком. Потім там з’явився і прозорий римський легіонер на рябому коні. Розглядаючи зображення римських легіонерів у коміксах, Рахель щоразу дивувалася: треба ж, стільки мороки з усіма тими обладунками і шоломами — а ноги все одно цілком голі! Це ж повне безглуздя, як не крути. І ні на погоду, ні на будь-що інше тут не кивнеш.

Амму розповідала близнюкам історію про те, як у Сенаті в Юлія Цезаря всадив ножа його найкращий друг, Брут. І як Цезар упав долі з кількома ножами у спині і зі словами на устах: «Et tu, Brute? Тож падай, Цезарю».

— Це говорить про те, — пояснила вона, — що довіряти не можна нікому. Ні матері, ні батькові, ні братові, ні чоловікові, ні найкращому другові. Нікому.

Коли вони запитали, а як же діти, Амму сказала, що тут іще треба буде подивитися. Бо цілком можливо, наприклад, що Еста, коли виросте, набереться чоловічого шовінізму і стане справжньою свинею.

Вечорами Еста, загорнувшись у простирадло, ставав на своєму ліжку і виголошував: «Et tu, Brute? Тож падай, Цезарю!» — а тоді валився на ліжко, ніби підтятий, вдаючи нашпигованого ножами трупа. Кочу-Марія, яка спала на підлозі, підстеливши циновку, пригрожувала поскаржитися Маммачі.

— Скажи своїй матері, нехай відправить тебе до батька, — говорила вона. — Там ламатимеш собі ліжка, скільки влізе. А це ліжко не твоє. І дім не твій.

Еста воскресав з мертвих, підводився на ліжку, казав: «Et tu, Кочу-Маріє? Тож падай, Есто!» — і знову помирав.

Кочу-Марія була певна, що «Et tu» — це англійською якась непристойна лайка, і лиш чекала нагоди поскаржитися на Есту бабусі.

У жінки з сусідньої машини на губах були крихти від печива. Її чоловік після того печива запалив зім’яту цигарку. Він видихнув через ніздрі два димові ікла і на мить зробився подібний на дикого кабана. Пані Кабаниха єлейним дитячим голосочком запитала Рахель, як її звуть.

Рахель не відповіла, а тоді зовсім випадково пустила бульбашку зі слини.

Амму ненавиділа, коли вони таке робили. Казала, що це нагадує їй Бабý. Їхнього батька. Той частенько пускав бульбашки і тряс ногою, розповідала вона. І додавала, що так поводяться тільки чинуші, а не аристократи.

Аристократи бульбашок не пускають й ногами не трясуть. І не гогочуть.

Бабá чинушею не був, але, за словами Амму, нерідко поводився як справжнісінький чинуша.

На самоті Еста з Рахеллю іноді бавилися в чинуш. Сиділи і пускали бульбашки, трясли ногами і гоготіли, наче гуси. Згадували батька, з яким жили між війнами. Якось він дав їм попахкати запаленою цигаркою, а потім розсердився, бо вони її обсмоктали й обслинили фільтр.

«От дідько, це ж вам не цукерка!» — вигукнув він, не на жарт злий.

Його гнів вони пам’ятали. Як і гнів Амму. Пам’ятали, як одного разу батьки просто штовхали їх, ніби більярдні кулі: Бабá — до Амму, Амму — до Бабú. Амму, відштовхуючи Есту, кричала: «На, одного бери собі! З двома я не дам ради». Коли згодом Еста нагадав Амму про той випадок, вона обняла його і сказала, що не варто тримати в пам’яті різні дурниці.

На єдиній світлині батька, яку вони бачили (Амму тільки раз дозволила їм на неї подивитися), той був у білій сорочці й окулярах. Виглядав там таким симпатичним, вправним крикетистом. Однією рукою Бабá притримував у себе на плечах Есту, який усміхався, спершись підборіддям татові на маківку. Другою рукою він притискав до себе Рахель, а та бурмосилася і сердито дриґала ноженятами. Хтось намалював їм на щоках рожеві кружечки. На руки він узяв їх лише заради фотографії, сказала Амму, і навіть тоді був такий п’яний, що вона боялася: хоч би не впустив дітей на землю. І стояла тут-таки збоку, відразу за межами кадру, готова щомиті їх підхопити. Так чи інак, Есті з Рахеллю світлина подобалася, окрім хіба що тих червоних кружечків.

— Припини негайно! — крикнула Амму так голосно, що Мурлідаран, який саме зістрибнув зі свого стовпа, щоб зазирнути до «плімута», аж відсахнувся, а його кукси стривожено шарпнулися.

— Що? — першої миті Рахель не зрозуміла, в чому річ, але майже миттєво здогадалася. У бульбашці, звісно ж. — Вибач, Амму.

— Вибаченням мертвого не оживити, — вставив Еста.

— Ой, я тебе прошу! — скривився Чако. — Не можеш же ти диктувати їй, що вона має робити зі своєю слиною!

— Не твоя справа! — відрізала Амму.

— Просто це дещо нагадує, — розтлумачив Чако мудрий Еста.

Рахель наділа окуляри. Світ одразу ж зафарбувався у сердиту барву.

— Зніми ті дурнуваті окуляри! — наказала Амму.

Рахель зняла ті дурнуваті окуляри.

— Ти поводишся з ними, як фашистка, — сказав Чако. — Заради Бога, таж навіть діти мають якісь права!

— Не взивай імені Господа намарно, — озвалася Крихітка-кочамма.

— Не намарно, — заперечив Чако. — Цього разу причина якраз дуже вагома.

— Припини клеїти з себе великого захисника дітей! — сказала Амму. — Коли вже буде не до жартів, ти й пальцем не ворухнеш заради них. Чи заради мене.

— А мав би? — запитав Чако. — Хіба я за них відповідаю?

І додав, що й Амму, й Еста з Рахеллю у нього мов жорна на шиї.

З тильного боку ноги у Рахелі спітніли і тепер ковзали по обшитому штучною