Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

88

Як визначити, що певний персонаж є головним героєм твору? За кількістю присвячених йому сторінок? Я гадаю, що тут усе трохи складніше.

Коли я говорю про книжку, яку пишу, то називаю її «моя книжка про Гайдріха». Хоча Гайдріх ніколи не задумувався головним героєм цієї історії. За всі ті роки, що я виношую цей твір у собі, я ні разу не подумав про іншу назву, окрім як «Операція “Антропоїд”» (і якщо на обкладинці ви бачите не ці слова, то знайте, що мені довелося поступитися редакторові, якому така назва була не до вподоби: надто відгонить науковою фантастикою, надто в стилі Роберта Ладлама[25] — так, здається, він пояснював). Гайдріх — ціль операції, а не її виконавець. Усе, що я розповідаю про нього, потрібне, щоб створити щось на кшталт декорацій. Але треба також визнати, що з літературного погляду Гайдріх — просто чудовий персонаж. Неначе Віктор Франкенштейн став письменником і з усіх найстрахітливіших літературних чудовиськ породив одну жахливу істоту. Лише ось Гайдріх — чудовисько не на папері.

Я відчуваю, що мої два герої дещо забарилися з виходом на сцену. Але, можливо, це не так уже й погано, що вони змушують на себе чекати. Можливо, завдяки цьому вони тільки наберуть ваговитості. Можливо, слід, який вони залишили в історії та в моїй пам’яті, завдяки цьому глибоко відіб’ється на сторінках моєї книжки. Можливо, так довго прочекавши в передпокої мого мозку, вони стануть не просто подібні до тих, ким вони були, а трішки реальніші. Можливо, можливо… але певності немає ні в чому. Гайдріх мене більше не вражає. А ось ці двоє героїв мене бентежать.

І все ж таки я їх бачу. Або, сказати б, не їх, а їхні обриси.

89

На кордоні східної Словаччини лежить місто, добре мені відоме, — Кошице. Саме тут, у цьому місті, я відбував військову службу: мені, французькому молодшому лейтенантові, було доручено навчати своєї рідної мови молодих майбутніх офіцерів словацьких Військово-повітряних сил. Із цього самого міста родом Аурелія — та красуня, із якою протягом п’яти років я мав пристрасні й палкі стосунки. Відтоді минуло майже десять років. До того ж це те місто світу, у якому мені довелося побачити найбільше гарненьких дівчат, а кажучи «гарненьких», я маю на увазі, що вони були неймовірно вродливі.

Я не бачу жодної причини, через яку 1939 року могло бути інакше. Споконвіку гарненькі дівчата розгулювали довжелезною головною вулицею міста, яка так і називається — Головна. Вона пролягає в самому центрі Кошице, обабіч стоять розкішні барокові будівлі в пастельних кольорах, а посередині, неначе сполучаючи докупи дві її частини, здіймається прекрасний готичний собор. Ось тільки 1939 року цією вулицею ходили ще й солдати в німецькому однострої, тишком вітаючись із юними дівчатами. Словаччина, звісно, здобула свою незалежність, зрадивши заради цього Чехію, але натомість їй була нав’язана дружня і всеохопна опіка Німеччини.

Простуючи цією гігантською магістраллю, Йозеф Ґабчик хоч-не-хоч бачить усе це: гарненьких дівчат, німецькі однострої. І він розмірковує. Цей невисокий чоловік розмірковує вже кілька місяців.

Два роки тому він полишив Кошице й поїхав до Жиліни, де найнявся працювати на хімічний завод. Тепер він повернувся, щоб відшукати товаришів із чотирнадцятого піхотного полку, в якому прослужив три роки. Весна забарилася, і сніг порипує під його чоботами.

Кошицькі кафе рідко виходять дверима на вулицю. Зазвичай треба пройти підворіттям, інколи навіть пройти сходами вниз чи вгору, щоб потрапити в добре протоплене приміщення. Цього вечора саме в одному з таких кафе Ґабчик і зустрічається з друзями. Усі вони раді цій зустрічі за кухлем «Штайґера» (пива, яке варять у Банській Бистриці). Але Ґабчик прийшов сюди не просто побачитися з давніми приятелями. Він хоче знати, які настрої в словацькій армії, як вона ставиться до уряду колабораціоніста Тісо.

— Усе найвище командування його підтримує; розумієш, Йозефе, розрив із чеським генштабом означає для них перспективу швидкого підвищення!..

— У війську ніхто й не писнув, ні офіцери, ні солдати. Як нова словацька армія ми повинні підкорятися новому незалежному уряду, це нормально.

— Ми давно хотіли незалежності, і байдуже, як вона нам дісталася! Так чехам і треба! Якби вони не ставилися до нас із такою зневагою, може, до цього і не дійшло б! Ти чудово знаєш, що на найкращі посади завжди просували чехів! В уряді, в армії, у державних установах — скрізь! Паскудство!

— У будь-якому разі, це був єдиний вихід: якби Тісо відмовився, Гітлер глитнув би нас, як чехів. Гаразд, я згоден, що це схоже на таку собі напівокупацію, але зрештою у нас тепер усе-таки більше автономії, ніж за чехів.

— А тобі відомо, що в Празі німецьку мову оголосили офіційною? Закрили всі чеські університети, заборонили будь-яку чеську культурну діяльність! Вони навіть розстріляли кількох студентів! Тобі такого хотілося б? Повір мені, це було найкраще рішення…

— Це було єдине рішення, Йозефе!

— Чого б це ми мали воювати, якщо Гаха сам сказав здаватися? Ми лише виконували накази.

— Бенеш? Еге ж, еге ж! Тільки він спокійнісінько далі воює собі в Лондоні, це найпростіше. А ось ми, бідолашні дурники, ми лишаємося тут.

— Та й зрештою це все через нього. Хіба не він підписав договір у Мюнхені? Згадай-но, хіба послав він нас воювати за Судети? Тоді наша армія, мабуть — я кажу «мабуть»! — змогла би протистояти німцям, але тепер… що ми можемо вдіяти тепер? Ти бачив, скільки бомбардувальників у люфтвафе? Вони ввійшли б сюди, як ніж у масло, і винищили б нас усіх.

— А я не хочу помирати ні за Гаху, ні за Бенеша!

— Ні за Тісо!

— Ну гаразд, ходять по вулицях кілька хлопців у німецькому однострої, то й що з того? Не можу сказати, що мені це подобається, але це все ж таки краще, ніж справжня військова окупація. Можеш запитати у своїх чеських друзів!

— А я не маю нічого проти чехів, але вони завжди вважали нас селюками. Коли я одного разу був у Празі, вони вдавали, ніби не розуміють мене через акцент. Вони нас завжди зневажали. А тепер нехай як хочуть, так і викручуються зі своїми новими земляками!