Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне 📚 - Українською

Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

50
0
04.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх" автора Лоран Біне. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 86
Перейти на сторінку:
Подивимося, як їм сподобається німецький акцент!

— Гітлер дістав те, що хотів, він сказав, що більше не буде домагатися жодної території. А ми ніколи не були в німецькій зоні впливу. Але без нього нас би глитнула Угорщина, Йозефе! Треба дивитися правді в очі.

— А що ти хочеш? Влаштувати державний переворот? Жоден генерал не наважиться на таке. А потім? Що далі? Самі проженемо німців? Чи ти гадаєш, що Франція з Англією ні з того ні з сього кинуться нам на допомогу? Ми цілий рік їх чекали!

— Послухай нас, Йозефе! У тебе спокійна робота, вертайся в Жиліну, знайди собі хорошу дівчину й начхай на це. Зрештою для нас усе не так погано закінчилося.

Ґабчик допиває пиво. Уже пізно, він і його друзі трохи захмеліли. Надворі падає сніг. Ґабчик підводиться, щоб іти, прощається з товариством і прямує до гардеробу по одяг. Коли дівчина простягає йому пальто, один із його приятелів підходить до Ґабчика й мимохідь зауважує:

— Слухай-но, Йозефе, може тобі цікаво буде знати: коли у чехів після приходу німців провели демобілізацію, декотрі відмовилися повертатися до цивільного життя. Може, через патріотизм, може, не схотіли опинитися безробітними, я не знаю. Хай там як, а вони перебралися до Польщі й створили там армію визволення Чехословаччини. Не думаю, що це щось серйозне, але я чув, що серед них там і словаки є. їхня база в Кракові. Що ж до мене… ти ж розумієш, якби я приєднався до них, мене б оголосили дезертиром, та й не можу ж я лишити дружину з маленькими дітьми. Якби мені було стільки, скільки тобі, якби я був вільний… Тісо — мерзотник, ось що я думаю, і більшість наших хлопців такої самої думки. Не всі ж стали нацистами, ти розумієш. Але ми боїмося, що тут казати. У Празі, схоже, коїться справді щось жахливе, там страчують усіх, хто тільки має невдоволений вираз обличчя. Я… я хочу спробувати пристосуватися до ситуації, розумієш, без надзусиль. Я збираюся поводитися тихо. Доки від нас не вимагають депортовувати євреїв…

Ґабчик усміхається товаришеві, дякує, одягає пальто й виходить. Надворі ніч, вулиці порожні, і сніг рипить під його ногами.

90

Повернувшись до Жиліни, Ґабчик уже має рішення. Після закінчення робочого дня на заводі він прощається з товаришами, мовби нічого й не сталося, однак відмовляється від звичних відвідин сусіднього бару. Забігає додому, валізу не бере — лише невеличкий речовий мішок, одягає одне на одне два пальта, взуває свої найміцніші черевики — солдатські, виходить і замикає за собою двері. Він заходить до однієї зі своїх сестер, тої, з якою в нього найближчі стосунки, одної з небагатьох, що в курсі про його плани, і лишає їй ключі. Сестра наливає йому чашку чаю, Ґабчик мовчки п’є. Потім підводиться. Сестра обіймає його, трохи схлипуючи. Після цього Ґабчик прямує на автовокзал. Там він чекає на автобус, який повезе його на північ, до кордону. Викурює кілька цигарок. Він цілковито спокійний. Ґабчик не один чекає на автовокзалі, але ніхто не звертає на нього уваги, дарма що, як на травень, він одягнутий занадто тепло. Під’їжджає автобус. Ґабчик заходить усередину й сідає. Двері зачиняються. Автобус із гурчанням рушає. Ґабчик дивиться у вікно, як віддаляється від нього Жиліна, до якої він ніколи не повернеться. Позаду нього на похмурому небі вимальовуються романські й барокові вежі історичного центру міста. Коли Ґабчик востаннє кидає погляд на Будатинський замок, зведений на злитті двох із трьох річок, які течуть через місто, він не знає, що найближчими роками цей замок буде майже повністю зруйновано. Не знає він і того, що покидає Словаччину назавжди.

91

Цей епізод цілком правдоподібний і водночас цілком вигаданий, як і попередній. Яке ж нахабство — управляти діями чоловіка, що вже давно помер і не може себе захистити! Змушувати його пити чай, коли він, цілком можливо, любив тільки каву. Натягати на нього два пальта, коли він, либонь, і мав тільки одне. Саджати його в автобус, коли він міг їхати потягом. Відправляти його в дорогу ранком, а не ввечері. Мені соромно.

Але могло бути й гірше. Кубіш уникнув подібних вигадок тільки тому, що про його рідну Моравію я знаю менше, ніж про Словаччину. Кубіш лишався в Чехії до червня 1939 року, після чого перебрався до Польщі, а звідти — яким способом, не знаю — до Франції, де вступив до Іноземного легіону. Оце й усе, що я маю про нього сказати. Мені невідомо, чи був він у Кракові, першому місці збору чеських військовослужбовців, які відмовилися капітулювати. Я гадаю, що він долучився до Легіону в Аґді, на півдні Франції, разом із першим піхотним батальйоном закордонних збройних сил Чехословаччини. Хоча, може, батальйон, лави якого що не день, то зростали, на той час уже став полком. За кілька місяців це вже точно була ціла дивізія, яка воювала пліч-о-пліч із французькими військами під час «Дивної війни»[26]. Я міг би доволі довго розповідати про бойовий шлях чеських вільних збройних сил у складі французької армії, про одинадцять тисяч солдатів, із яких три тисячі були добровольці, а решта вісім — мобілізовані за офіційним наказом чехів, що опинилися за межами своєї батьківщини; я міг би розповісти про відважних чеських пілотів, які вчилися в Шартрі та які під час битви за Францію збили або допомогли збити понад сто тридцять ворожих літаків… Але я вже казав, що не хочу писати підручник з історії. У мене особисте ставлення до цих подій. І тому мої уявлення часом перемішуються тут із достеменними фактами. Ось так.

92

Хоча ні, не так — це було б занадто просто. Перечитуючи «Замах на Гайдріха», один із тих творів, що стали для мене основними під час пошуку інформації, книжку з багатьма свідченнями, сумлінно зібраними чеським істориком Мірославом Івановим, яка вийшла в тій давній «зеленій» серії «Цей день» (у тій самій серії можна знайти «Найдовший день»[27] і «Чи горить Париж?»[28]), я з жахом виявив, скільки в мене помилок, пов’язаних із Ґабчиком.

На 1 травня 1939 року, коли він поїхав зі Словаччини до Польщі, Ґабчик працював на заводі в околицях Тренчина, куди його перевели майже два роки тому, а отже, найпевніше, більше не мешкав у Жиліні. Той уривок, де я розповідаю, як він кидає останній погляд на замкові вежі рідного міста, раптом видався мені безглуздим. Насправді Ґабчик ніколи не

1 ... 25 26 27 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"