Читати книгу - "Хід королем"

— Дурниці.

— Ми мусимо бути неупередженими, ви ж знаєте...

— День, коли уряд починає бути неупередженим до друзів і ворогів, означає день, коли в нього більше немає друзів.

— Усі рекомендації мають надходити у Комітет перевірки. Ви ж знаєте, стримування і противаги, щоб система мала привабливий вигляд. Ми не контролюємо їхню роботу. Вони часто рекомендують не на користь...

— Та годі знову цієї заяложеної дурні, Тіме,— Бринфорд-Джонс відчував дедалі більше обурення, оскільки Стемпер безжально топтав його амбіції, не відриваючи очей од газети.— Скільки ще разів маю пояснювати? Це було сто років тому. Дрібне правопорушення. Я визнав себе винним, лише щоб припинити цю історію. Якби я рипався, мене б уже притягли до суду, тільки гірше зіпсувавши мені репутацію.

Стемпер поволі звів очі від газети.

— Визнання себе винним у тому, що ви показували інтимні частини тіла жінці у громадському місці, навряд чи сприятиме тому, щоб Комітет перевірки надав вам добрі та схвальні рекомендації, Браяне.

— Та заради Христа, це ж не було громадське місце. Я стояв біля вікна власної вбиральні. Я не знав, що мене видно з вулиці. Та жінка брехала, кажучи, що я робив непристойні жести. Усе це — огидна підстава, Тіме.

— Ви визнали свою провину.

— Мене мої адвокати переконали. Мої слова проти її слів. Я міг би борсатися, затягнути справу на рік, і отоді кожна газетка в країні звинувачувала б мене у всьому, що заманеться. А так обійшлося кількома шпальтами в парі-трійці місцевих газеток. Христе, усього лише пара шпальт — та цього, певно, стара шкапа й домагалася. Мабуть, слід було її цим і вдовольнити.

Стемпер намагався згорнути сторінки «Індепендента», які у вологій задусі зовсім відсиріли та розм'якли, а його очевидна незацікавленість тільки більше доводила Бринфорд-Джонса до сказу.

— Це я жертва! Я вже п'ятнадцять років розплачуюся за брехню якоїсь старої порохні. Я старався як міг компенсувати це, лишити цю справу в минулому. Але, здається, я навіть не можу розраховувати на підтримку своїх друзів. Може, треба мені нарешті прокинутись і збагнути, що вони не друзі. І не думаю, що взагалі ними були.

Неможливо було не помітити в його словах гіркоти і прихованих погроз припинити редакційну підтримку, але Стемпер не відповів одразу, а спочатку спробував акуратно згорнути газету, однак зусилля були намарні: у хмарах пари «Індепендент» уже рвався, і Стемперу врешті-решт довелося відкласти вогку газету вбік.

— Причина не лише в друзях, Браяне. Щоб спробувати спростувати закиди Комітету перевірки й у процесі підставити себе під вогонь, треба бути дуже добрим другом. Чесно кажучи, для вас Генрі Колінґридж ніколи не був таким другом і сам ніколи не підставив би себе під вогонь,— мовив він і помовчав.— Однак Френсис Уркгарт — собака зовсім іншої породи. Він, сказати б, тер'єр. А зараз, коли не за горами рецесія, він дуже вірить у дружбу.

Вони обидва замовкли: в імлі відчинилися двері, з'явилася темна постать, але пара була надто густа, тому прибулець, кілька разів глибоко вдихнувши, закашлявся й забрався геть.

— Далі.

— Не ходімо околяса, Браяне. У вас нема жодного чортового шансу отримати свого побрязкача, якщо не знайдете такого прем'єр-міністра, який готовий буде за вас битися до останньої краплі крові. А прем'єр-міністр такого не зробить, якщо ви не будете готові зробити те ж саме для нього,— він витер долонею чоло, щоб піт не заливав очі.— Потрібна ваша незмінна підтримка і співпраця аж до наступних виборів. В обмін на інформацію, ексклюзивну аналітику, першочергове право на репортажі. А після цього — лицарство. Це шанс почати все з чистого аркуша, Браяне, щоб спалити всі мости. Ніхто не сперечається з «К».

Бринфорд-Джонс сидів, зіпершися ліктями на коліна й дивлячись уперед, а брижі його черева нависали одна над одною.

На мокрому обличчі став проступати усміх, наче сонячний промінь у цьому тьмяному, туманному світі запалих грудей і обвислих статевих органів.

— А знаєте, що я подумав, Тіме?

— Що?

— Я подумав, ви, можливо, щойно відродили мою віру.

Розділ тринадцятий

Королівська влада — це інституція, яка, зрештою, спирається переважно на сперму і служок.

Букінгемсьний палац

16 грудня

Мій любий сину,

Ти скоро повернешся до нас на Різдво, але я відчув потребу поділитися з кимсь роздумами. Так мало людей, яким можна довіряти.

У моєму житті — цей жереб випаде і тобі — чимало розчарувань. Ми повинні являти взірець — але чого? Мабуть, прислужництва. Іноді я впадаю у розпач.

Ян ми з тобою говорили, коли ти повернувся з Ітона, я планував виступити з промовою, звертаючи увагу на дедалі більший розкол у державі. Однак політики настільки «підправили» деякі мої думки, що я більше не визнаю їх своїми. Оточення намагається перетворити мене на євнуха і силоміць позбавити мужності.

Чи роль короля у тому, щоб бути німим і мовчки вести націю до розпорошення і розколу? Мені здається, що, крім обачності, має бути ще кілька чітких правил. Мій гнів стосовно урядового втручання в промову не має отримати розголосу. Але я не можу бути монархом, утративши почуття людської гідності,— ти й сам це відчуєш, коли настане твій час.

Якщо ми не маємо свободи захистити те, в що палко віримо, то принаймні ми можемо не брати участі в тому, що нам не подобається і здається небезпечно негідним. Ніколи не дозволяй комусь вкладати свої слова тобі до вуст. Тому я просто вилучив великі шматки з урядової редакції промови.

Мій обов'язок, а в майбутньому і твій, це тяжкий тягар. Ми покликані бути номінальними правителями, символом гідності нації. Виконувати це дедалі важче у сучасному світі, де нас оточує стільки спокус, але так мало занять. Однак якщо у нас є бодай якась роль, то вона принаймні має дозволити нам мати сумління. Я хоч завтра підпишу білль, який проголошує республіку, якщо його затвердять палати лордів і общин, проте не хочу проголошувати написану політиками маячню як власну.

Усе, що я роблю,— всі мої промахи і вся зароблена мною повага,— зрештою передадуться тобі. Я не завжди міг