Читати книгу - "Хід королем"

Нині світ здається мені чорним. Я з нетерпінням чекаю на світло, яке принесе твій черговий приїзд на канікули.

З любов'ю до тебе, мій сину.

Батько

Розділ чотирнадцятий

У нього є дві чесноти. Першої не можу пригадати, а другої він не виявляв уже дуже давно.

Майкрофт провів вечір, безутішно тиняючись своїм холодним порожнім будинком, щоб хоч якось розвіятися. День був жахливий. Кенні раптово викликали у десятиденний тур на Далекий Схід, тобто на різдвяні свята його не буде. Коли Кенні подзвонив, Майкрофт був на зустрічі з королем, тож отримав він тільки залишене у секретарки повідомлення — вітання з Різдвом. Мечучись у чотирьох стінах, Майкрофт уявляв, що Кенні вже вистрибує на сонячному пляжі, сміючись, радіючи сам і радуючи інших.

Король теж не потішив: доопрацювання урядом його промови розпекло монарха до білого жару. З певних причин Майкрофт звинувачував себе. Хіба це не його робота — доносити ідеї короля? Він почувався, ніби зазнав поразки. Це було черговим уколом провини, що мучила його, коли він опинявся далеко від Кенні та його чару.

У хаті було так чисто, прибрано, знеособлено, що хотілося хоч трошки безладу, залишеного Фіоною, але не було навіть брудної тарілки у мийці. Майкрофт не мав спокою весь вечір, повсякчас розходжував, не в змозі вгамуватися, почуваючись дедалі самотнішим і напиваючись у марній спробі таким чином забутися, і знову тонучи. Думки про Кенні тільки викликали ревнощі. Коли він спробував розвіятися, думаючи про своє інше життя, то йому пригадалася тільки сила пристрасті короля і його образа на прем'єр-міністра. «Не слід мені було говорити з ним настільки відверто, гадаючи, що він не такий, як інші. Сам винен»,— сказав король. Але Майкрофт переклав провину на себе.

Він сидів у себе за столом, перед ним були вихолощена промова короля, досі не прибрана світлина Фіони у срібній рамці, записник з обведеною датою повернення Кенні, повна склянка, що лишала на шкіряному покритті круглі вологі сліди. Господи, йому треба когось, із ким можна поговорити, хто нагадав би йому, що є ще інший світ там, за мурами, щоб увірвати гнітючу тишу навколо і щоб відволікти його від почуття провини й поразки. Він почувався збентеженим і знервованим, і випивка не допомагала. Він досі був знічений і знервований, коли задзвонив телефон.

— Добридень, Треворе,— привітав він придворного кореспондента «Кронікла».— Я так сподівався, що хтось подзвонить. Чим можу допомогти? Боже милостивий, що ви чули?..

— Ото мені не щастить. Ото мені в біса не щастить,— редактор таблоїду «Сан», жилавий коротун з долин Йоркширу, стиха вилаявся під ніс, читаючи найсвіжіші новини у першому номері «Кронікла». Лихослів'я стало голоснішим, коли він дочитав випуск і більше не міг стримувати свого вибуху: — Саллі! Хоч з-під землі дістань мені цього покидька Інцеста.

— Він у лікарні. У нього ж апендицит,— долинув у відчинені двері жіночий голос.

— Та начхати мені, навіть якщо він у чортовій домовині. Відрий його і тягни до телефону.

Родерик Мазерап[19], усьому газетному світу відомий як Інцест, придворний кореспондент, був людиною, якій платять за те, що вона завжди точно знає, хто і що робить за респектабельними фасадами всіх королівських резиденцій. Навіть лежачи горічерева.

— Інцесте, ти? Як ми проґавили цю історію?

— Яку історію? — долинув слабкий голос на дроті.

— Я плачу тобі гору грошей, щоб ти ділився з палацовими слугами, шоферами і стукачами, аби ми знали, що відбувається. А ти, чорт забирай, усе до біса проґавив.

— Яку історію? — знову долинув голос, ще слабший.

Редактор почав зачитувати основні факти. Шматки з королівської промови, вирізані урядом. Оптимістичні прогнози з цифрами, надані урядом, які король відмовився виголошувати. І висновок: нещодавнє звернення короля до Національного товариства благодійних фондів викликало пекельний скандал.

— Отже, я хочу знати все, Інцесте. Хто кого взув. Ти маєш за сорок хвилин надати статтю у наш наступний випуск,— він вже строчив чорнові заголовки.

— Але ж я навіть не бачив тієї історії,— мляво запротестував кореспондент.

— Факс у тебе є?

— Я у лікарні! — почувся жалісний протест.

— Я негайно його надішлю тобі кур'єром. А ти одразу ж сідай за телефон — щоб за десять хвилин уже щось для мене мав.

— А ви впевнені, що це правда?

— Та я не заморочуюся цими клятими речами — правда, неправда. Це фантастична історія, просто бомба, і я хочу мати її на першій шпальті за сорок хвилин!

У редакціях по всьому Лондону приголомшеним придворним репортерам роздавалися подібні вказівки. В повітрі віяло натяком на падіння накладів, рекламні прибутки почали падати, а це означало, що власники нервувалися й охочіше жертвували редакторами, аніж прибутками. Фліт-стріт потребувала доброго струсу, крутої новини. Від якої вже завтра цифри продажу підстрибнули б на десятки тисяч і яку можна було б обсмоктувати ще довго. Дуже довго.

Розділ п'ятнадцятий

Він вигадливо бреше щодня. Я брешу вряди-годи у палаті общин — чи принаймні трохи неточно переповідаю правду. Це дає мені набагато краще уявлення про те, де у мене найслабші струнки.

У сиву давнину, в пору, яка губиться в тумані часу, стався інцидент — під час війни у Канаді між англійцями і французами. Принаймні це сталось, імовірно, в Канаді, хоча цілком могло відбутися практично у будь-якому місці земної кулі, де боролися — якщо боролися — дві люті імперіалістичні нації. Згідно з хроніками, дві армії, британська і французька, піднялися по протилежних боках одного і того самого пагорба — і несподівано зустрілися віч-на-віч на верхівці. Озброєні до зубів лави піхотинців стояли одна