Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— На палубі грають у кості, і я вже готова отримати свою долю. Якщо хочеш, приєднуйся.

Азартні ігри і ром мене не надто цікавили, проте тілу хотілося діяти. Воно аж свербіло від використаної проти нічєвой сили. Я почувалася невгамовною і вперше за кілька тижнів по-справжньому захотіла їсти. Утім, однаково похитала головою:

— Ні, дякую.

— Облаштовуйся. Я мушу повернути собі кілька боргів. Прівєт закладався, що ми не повернемося назад. Присягаюся, коли ми перестрибнули загорожу, він скидався на плакальника на погребі.

— Він ставив на те, що вас уб’ють? — приголомшено перепитала я.

Дівчина розреготалася.

— Я його не засуджую. Виступити проти Дарклінґа з гришами? Всі розуміли, що це самогубство. Кінець кінцем довелося тягнути соломинку, щоб вирішити, кому випаде ця честь.

— То вам із братом просто не пощастило?

— Нам? — Тамара зупинилася на порозі. Волосся в неї було вологе, а губи Серцетлумачниці мерехтіли у світлі лампи. — Ми нічого не тягли, — пояснила вона, виходячи з каюти. — Пішли добровольцями.

***

Поговорити з Малом наодинці мені вдалось аж пізно вночі. Штурмгонд запросив нас на вечерю до своїх покоїв, і це було щось дуже дивне. Страви подавав стюард, служник із бездоганними манерами, на кілька років старший за решту присутніх на кораблі. Нам уже кілька тижнів не вдавалося так гарно попоїсти: свіжий хліб, смажений окунь, маринована редиска і солодке крижане вино, від якого у мене після кількох ковтків запаморочилося в голові.

Апетит у мене, як завжди після використання сили, зробився несамовитий, однак Мал їв небагато й майже не озивався, поки Штурмгонд не згадав у бесіді про зброю, яку віз назад до Равки. Ця тема, схоже, підбадьорила хлопця, й до кінця вечері вони з капітаном базікали про гармати, гранати і точні способи змусити щось вибухнути. Я навіть не вдавала, наче мене це цікавить. Поки вони точили ляси про магазинні гвинтівки, використовувані земені на кордонах, я думала виключно про луску з моєї кишені й те, що я збираюся з нею робити.

Невже я наважилася посягнути на другий підсилювач? Я позбавила морського батога життя, а отже, його сила належить мені. Та якщо луска працює так само, як нашийник Морозова, то можна подарувати драконову силу. Я могла б віддати луску комусь із Штурмгондових Серцетлумачників, приміром Толі, і спробувати контролювати його так само, як Дарклінґ контролював мене. Я могла б змусити корсара розвернути корабель назад до Новозем’я. Однак мусила зізнатися, що не хотіла цього.

Я ковтнула ще трохи вина. Неодмінно слід поговорити з Малом.

Намагаючись відволіктися, я подумки сортувала принади Штурм­гондової каюти. Куди оком не кинь — блискуче дерево й відполірована латунь. Робочий стіл ховався під картами, деталями розібраного секстанта і дивними кресленнями чогось схожого на шарнірне крило механічного птаха. На скатертині мерехтів посуд із керчинської порцеляни та кришталю. Написи на винних етикетках були незнайомою мовою. «Це все поцуплене», — зрозуміла я. Штурмгонд непогано про себе попіклувався.

Щодо самого капітана — мені вперше випала нагода як слід роздивитися його. Він був, мабуть, на чотири-п’ять років старший за мене і в обличчі мав щось химерне. Надзвичайно гостре підборіддя. Очі болотяно-зеленого кольору, а волосся дивного рудого відтінку. Ніс мав такий вигляд, наче його кілька разів ламали, а потім він погано зростався. Незабаром Штурмгонд помітив, що я його розглядаю, і, я готова була присягнутися, відвернув обличчя від світла.

Із його каюти ми вийшли аж по півночі. Я повела Мала до усамітненого закапелка на носі корабля. Знала, що на марсі вартували чоловіки, але не знала, коли ще мені випаде нагода поговорити з хлопцем сам на сам.

— Він мені подобається, — повідомив Мал, дещо непевно тримаючись після вина на ногах. — Тобто базікає забагато і, напевно, вкраде у тебе ґудзики з черевиків, але він непоганий хлопчина і, здається, чимало знає…

— Можеш заткатися? — прошепотіла я. — Хочу тобі дещо показати.

Мал втупився в мене затуманеним поглядом.

— Не обов’язково бути такою грубою.

Не зважаючи на нього, я витягла з кишені червону книжечку.

— Дивись, — сказала, розгорнувши сторінки й кидаючи промінчик світла на радісне обличчя Сан-Іллі.

Мал застиг.

— Олень, — сказав він. — І Русал.

Я спостерігала, як хлопець уважно розглядає ілюстрацію, й помітила, як його мов блискавкою протнуло.

— Святі, — видихнув він. — Є ще й третій.

4 Палуба, на якій встановлюють артилерію.

Сан-Ілля босоніж стояв на березі темного моря. У дранті, що колись було багряною мантією, з витягнутими вгору долонями руками. Вираз обличчя у нього був такий благословенний і вмиротворений, як у всіх Святих на іконах (зазвичай до того, як їх убивали якимось жаским способом). Його горло обхоплював металевий нашийник, що колись з’єднувався з кайданами на зап’ястях товстими ланцюгами. А тепер поламані ланцюги звисали з рук. Позаду Сан-Іллі у хвилях плюскалося гнучке тіло білого змія.

Біля ніг Святого лежав білий олень, дивлячись на нас спокійними темними очима.

Однак нашу увагу привернули не вони. На тлі за лівим плечем Сан-Іллі купчилися гори, а над ними, ледь помітний в далечіні, над високою кам’яною аркою кружляв птах.

Малові пальці торкнулися довгих хвостових