Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

чим платити за ці розкоші, але раптом згадує, що не знає французької, а до тих, хто звертається до них англійською, французи, за розповідями

тих, хто багато подорожує й ще має снагу про це розповідати, ставляться досить вороже, і ця ворожість культивується на генетич-ному рівні, хоча, можливо, — це лише стереотип. У Парижі всі

весь час вітаються один з одним, навіть незнайомі люди, говорять

«Еллі» доброго дня, над Іспанією чисте небо, інтернаціональні принади — думає вона, у тутешніх «МакДональдзах» працюють лише

представниці негроїдної раси, вона не знає, наскільки політкоректно

це звучить, але тут справді засилля арабів та ефіопів, вале ет ме

амо — подумки повідомляє вона Олександру, нічого не знаючи про

66

його долю, метро тут закривається о восьмій вечора, просто всі

вкладаються спати о дев’ятій, мов партизани, так, — це дисципліна, —

у метро дуже затишно, дуже маленькі інтервали між станціями, все

пахне куколями й парфумами, купольними парфумами, великий

купол навколо тебе та напроти, їдеш дуже довго кудись на маршрутці

через якийсь ліс, потім потрапляєш на вулицю — ні, не сказати, що

дуже довгу, але — широку, щороку тут купують таку кількість

парфумів у скляних бризкалках, пам’ятаєш ці скляні пістолети з

фломастером на лівому боці, мов від рани, відраза, отримана пліч-о-пліч, які стояли там на морозі, і кривава корка насту на вустах

Настусі розривається трояндою сльоти — ось вона поруч із тобою

на тротуарі, араби та ефіопи, людина з обрисами імператора імперії

Сасанідів Петра Можновладця прикладає до її носу хлороформ, чи

то пак ефір, або як інше вона могла б прийти до тями, розплескатися

на тротуарі поміж сотень тисяч малорослих бомжів, які тримали б

тебе за руку, повії дуже сентиментальні, дуже люблять розповідати

різні історії про своє життя та про своїх дітей, а чи подобається ним, або ні, у Еллі теж є свої принципи — вона ніколи не буде зустрічатися

з ефіопами та представниками негроїдної раси (не знає вона, наскільки це політкоректно), головне — ніколи не зустрітися на

якійсь розвилці з її сутенером, бо це справді налякає чоловіка, і

ніколи вона не вийде за межі — от справді зустрічаються серед них

поетеси, невже вони справді люблять чоловіків, або просто люблять

різні байки зі склепу власної історії, а на Плас-Пігаль стоять собі

звичайні тітоньки, всі знають, як їх замовити, але щоб вони там десь

стирчали посеред дороги — ніколи такого не було, або просто

підійшов би на ресепшн, але всі на світі люблять поговорити, дуже

багато японців з фотоапаратами біля Джоконди, а поруч висить

Рафаель — нікому не цікавий, такий велетенський музей, заходиш —

там такий трикутник (його нещодавно побудували), єгипетський

зал велетенський, усілякі там древнощі, ніякого тобі Дега — бале-рини й коні, жінка миє собі праву ногу, жінка миє собі ліву ногу, жінка миє собі ногу мочалом, і ось вона втоне у власнім тазу замість

ванни, і ось Ніка Самофракійська без руки і без голови, не в залі, а

на сходах, і ніхто на неї уваги не звертає, усі думають — якась

дрібнота стоїть, ніхто її навіть не фотографує, а до Джоконди вони

такі стрілочки намалювали, зайшов у зал Рубенса — там жодної

людини немає, просто дивно, потім пішов у Собор Паризької

Богоматері — там немає ліфтів, треба підійматися сходами дуже

67

високо, і там ці химери, теоретично, мені здається, до них можна

дотягнутися навіть, але все-таки треба дихалку гарну мати, а так

звичайний католицький собор з лавками, а ось на Ейфелевій башті

є ліфт, бо туди нереально піднятися, я думаю, а внизу вся площа

заповнена неграми, які продають маленькі Ейфелеві вежі, ходять

там і дзвенять ними, щоб привернути увагу, і ось підіймаєшся на

ліфті і бачиш увесь Париж, увесь центр видно, а парижани вважають

Парижем лише центр, від’їдеш двадцять хвилин на двоповерховому

автобусі на Сент-Женев’єв-де-Буа, а це вже не Париж, і взагалі там

нікого не було, просто знайшли якусь хатинку, в якій спала якась

симпотна старушенція, яка дала нам якусь схему, завдяки якій ми

знайшли могили Зайцева, Буніна, Поплавського і Газданова, там усі, крім Ходасевича, який похований у Ніцці, вона дала нам якусь

спеціальну карту для росіян, а потім були на званому обіді, сиділи

під картиною Кончаловського, у нього дві тисячі робіт Аненкова, він мене повів на другий поверх показувати свою колекцію

порнографії, а ще у нього велика колекція дзвоників, ще він купив

єдину книгу Блока «Дванадцять», яку власноруч розфарбував Бакст, дуже довго полював на неї, купив на якомусь аукціоні, показував, мов якусь святиню, а ще такі штуки — які надягають на коней, схожі

на коромисло, як вони називаються, надягав їх на себе і просто

пишався, у Еллі не було іншого виходу, наскільки вся ця література

гірша за іншу, а іншої в нас просто немає, і що приходять сюди одні

та ті самі п’ять осіб, і немає з ким поговорити більше, як і більшість

іноземців, він майже ідеально володіє мовою, яку немає до чого

прикласти, величезна амбарна книга, в яку всі поети, які бували у

нього, записували свої вірші, я теж записав туди свій вірш «Пам’яті

Поплавського», осетини відгрохали такий пам’ятник для Газданова, у Тарковського якісь незрозумілі квіточки, мов клумба, у Газданова

ось усе стильно зроблено, хоча Тарковський набагато відоміший, а

у Поплавського ось усе так занедбано, і ось тебе превентивно вбиває

струмом з оголеного проводу і підсовують які-небудь пасатижі, й

хотілося б тобі жити в Італії, на цьому вічному Півдні, ні, звичайно, вся ця сентиментальність і розповіді про дітей — це все дуже

професійно, але жодної душі, тим більше, що у нас такий короткий

вік, клієнт вибирає і можливо ти вже в двадцять п’ять будеш не

затребуваною — це лише воротарі грають до сорока років, бо вони

не бігають так багато, тому їм треба якось заробити собі до пенсії, тому що з вищою освітою туди ніхто не піде, але якщо жінки

68

замовляють, навряд чи вони відмовляться, але ось говорити з нею

мені сподобалося, знімаєш на певний час, потім телефонують з

рецепції — не знаю, хто — і питають «подовжувати будете?», на

день народження — свято дитинства, нікуди від нього не подітися, але все одно набагато цікавіше розмовляти про різні