Читати книгу - "Флористка, Viter"

Машина мчала темною дорогою, залишаючи за собою хаос і полум’я. Артем міцно стискав кермо, намагаючись не з’їхати на узбіччя. Зоряна, важко дихаючи, витерла зі скроні кров — під час вибуху її зачепив уламок.

— Як ти? — запитав він, швидко зиркнувши на неї.

— Бувало й краще, — вона стиснула губи, оглядаючи себе. — Але зараз головне знайти безпечне місце.

Артем кивнув і звернув на гравійну дорогу, яка вела до покинутого дачного селища. Вони зупинилися біля старого дерев’яного будинку, що виглядав давно забутим.

— Тут нас точно не шукатимуть, — сказав він, заглушаючи мотор.

Вони зайшли всередину, де пахло вогкістю й старим деревом. Артем витягнув аптечку з бардачка машини і присів біля Зоряни.

— Дай подивлюсь, — він обережно обробив її рану. — Тобі треба відпочити.

— Немає часу, — заперечила вона, але в очах уже відчувалася втома. — Ми маємо придумати, що робити далі.

Артем усміхнувся, торкаючись її руки.

— Ти зараз не в тому стані, щоб думати про план. Давай хоча б одну ніч просто перепочинемо.

Вона хотіла сперечатися, але відчула, як тіло здається. Вперше за довгий час вона дозволила собі закрити очі.

Артем залишився на варті, дивлячись у темряву. Він знав, що попереду ще багато небезпек, але зараз його головним завданням було одне — захистити Зоряну.