Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Позавчора він мене до чортиків налякав своєю великою комплекцією, а зараз викликав відчуття спокою й захищеності.

Зупинись, Єва. Негайно.

Я силою виштовхала всі ці думки з голови й швидко спитала:

— Які у нас плани на день?

— Поїдемо на квартиру до Олега.

— Ми ж Ганну шукаємо, що нам там робити?

— Вони брат і сестра, можливо, у нього є щось, що нас наштовхне на думку, де вона може бути.

— Добре, — кивнула я. — Тоді я вдягнусь, і можемо рушати.

Я завантажила посуд у посудомийку й пішла до гардеробної.

Чомусь сьогодні особливо ретельно вибирала, що надягти. Єва, що з тобою? Так, я завжди виглядала добре, але чомусь хотілося виглядати ще краще.

Ой, тільки не починай!

Зрештою, я обрала білу майку, голубі джинсові шорти й легку сорочку рудого кольору поверх. Білі кеди — бо комфорт понад усе. Волосся зібрала в пучок.

Оцінила результат у дзеркалі. Добре. Дуже добре.

Але потім чомусь відкрила косметичку.

Кілька штрихів — і тепер просто ідеально.

Окей, цього ніхто не бачив, тому можна зробити вигляд, що я не приділила цьому більше часу, ніж треба.

Коли я повернулася у вітальню, Андрій сидів на дивані й щось друкував у телефоні.

— Зібралась? Тоді поїхали, — кинув він, навіть не глянувши на мене.

І чомусь це мене неймовірно зачепило.

Ну і нехай. Він що, думає, що мені це важливо? Ха! От і неважливо! Абсолютно неважливо!

Ми вийшли на вулицю й попрямували до стоянки, де залишили машину. У нашому будинку паркінг був підземний, а знайти вільне місце в дворі — це місія неможлива, бо скрізь були розбиті клумби та газони, а мешканці паркувалися, як дикі звірі в сезон дощів.

Тому вчора ми просто кинули авто в сусідньому дворі.

І поки ми йшли до нього, я старанно ігнорувала той факт, що мені трохи… зовсім трохи… хотілося, щоб він усе ж подивився на мене.

— “Гелендваген” твій чи взяв покататись? — уточнила я, розглядаючи чорного велетня на колесах.

— Подобається? — Андрій хитро посміхнувся.

— Не дуже. Занадто брутально. Але тобі личить.

— Не будь занудою, — він позіхнув, миттєво розбиваючи образ шляхетного героя і на очах перетворюючись на нахабного дурня. — Сідай уже.

І, легко підхопивши мене за лікоть, допоміг ускочити в машину.

Я зробила вигляд, що мені ця допомога була абсолютно не потрібна, хоча, чесно кажучи, посадка у “гелік” — ще той квест.

— Чому ти вирішив мені допомагати? — не вгавала я, пристібаючи ремінь.

— Ти потрапила на день добрих справ. В цей день я беруся допомагати всім, так що тепер не відкручуся.

— Виходить, не моя краса змусила тебе влізти в це?

— Насправді ти сильно перебільшуєш свої переваги.

Я підозріло примружилась.

— А як же комплімент, який ти мені робив?

— Чого ти хочеш від чоловіка? Ми досі при зустрічі жінкам руки цілуємо.

— Тобто я не красуня?

— Скажімо, не на мій смак.

— Ну і нахаба ти, Громов, — пирхнула я. — До речі, я зараз просто не у формі. Ти б не встояв…

— Перед посмішкою? — кивнув він, з лукавою напівпосмішкою. — Я й не встояв.

Я не встигла придумати, як на це відповісти, тому просто відвернулася до вікна.

— До речі, зараз усі добрі самаритяни з пушками розгулюють? — спитала, кидаючи погляд на його пояс.

— Це газовий пістолет, — майже ніжно посміхнувся він. — І, зрозуміло, на нього є дозвіл.

— Серйозно? — хмикнула я. — Не повіриш, але в зброї я розбираюся.

— Так? Впевнений, зараз нас має хвилювати інше. Що може бути, якщо в потрібний момент не буде під рукою пістолета?

Він зупинив машину, і я перевела погляд у вікно. Ми стояли біля старої п’ятиповерхівки.

— А ти номер квартири знаєш? — уточнила я.

— П’ята. Сиди тут.

— Я йду з тобою.

— Там ще не прибрали, швидше за все. А дівчину має лякати вигляд крові.

Я повільно повернула до нього голову.

— Я хочу знати, що ти там знайдеш.

— Що за недовіра, люба?

— Або ми йдемо вдвох, або ніхто нікуди не йде, — відрізала я.

— А я взагалі нікуди особливо не прагну. Це просто жест доброї волі.

— Ти знову почав вимахуватись? До речі, а як ти збираєшся увійти? Там домофон.

— Мила моя, кожен домофон має код…

— І ти його знаєш?

— Дізнатися його, коли на дворі двадцять перше століття, простіше простого.

— Боюся, я й у двадцять другому не зможу.

— Зате ти красуня.

Я лише закотила очі.

Він витяг з-під свого сидіння невелику сумку.

— Дівчинко, якщо нас помітять, буде недобре. Особливо тобі, тому що я, як справжній джентльмен, усе звалю на тебе.

— Не сумніваюся.

— І правильно. Тому я увійду до квартири, і якщо нічого поганого не станеться, ти до мене приєднаєшся. Після того, як я подзвоню. Все зрозуміло? Я пішов.

Він кинув мені на коліна ключі від машини.

— Не забудь про сигналізацію. І найголовніше. Якщо мене помітять, швидко змотуєшся звідси та залягаєш на дно.

— Це треба розуміти в переносному значенні?

— Як хочеш.

— Цікаво, чи всі чоловіки такі балакуни?

— Звідки мені знати? Натомість балакучість жінок не залежить навіть від національності.

Я вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але тут він нахилився ближче й тихо додав:

— Поцілуєш мене на прощання? Раптом не побачимось?

Я скривилася, він помахав ручкою й пішов. Як персонаж дешевої драми, який вважає, що знає більше, ніж головна героїня. І чого це ми, власне, ліземо в квартиру Олега? Що він там сподівається знайти? Пилюку на телевізорі? Записку «Вбивця — Василь»? В ідеалі, можна було б просто дочекатися результатів слідства, але ні, у мого компаньйона інший підхід: метод «встрянемо в халепу, а потім подумаємо». Темнить гад…

Пройшло хвилин двадцять, а він не подзвонив. Може, захопився обшуком? Або грабує холодильник? Терпіння в мене закінчилося, і я вирушила до під’їзду. І тут— сюрприз! Прямо біля дверей жваво теревенили дві жінки. Саме зараз, саме тут, саме на мою голову. Тихе подвір’я, де хіба що коти інколи сваряться, і ось тобі— соціальний клуб на вході.