Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Єва

На вулиці вже було темно. День пролетів так швидко, що я не встигла помітити, як саме моє життя встигло скотитися в детективний трилер з бюджетом фільмів Тарантіно. Ми їхали в машині в бік мого будинку, а я спостерігала за містом. Люди йшли собі, займалися своїми справами, мирно вечеряли в кафе, скролили стрічку в телефоні… і навіть не здогадувалися, що тільки сьогодні померло двоє людей. Вчора я була однією з них. В сенсі, не мертвою, а нормальною людиною, яка спокійно жила, не замислюючись про те, хто і за що отримує кулю в лоб. А тепер весь світ ніби завалився мені на плечі.

Хотілося додому. Закутатися в ковдру. Впасти в подушку й спробувати прокинутися в реальності, де це був просто дурний сон.

Я повернула голову і глянула на Андрія. Він зосереджено дивився на дорогу. Ну, в тому сенсі, що ігнорував мене повністю. Якби я була в нормальному настрої, це б мене зачепило – бо, вибачте, я приваблива жінка і увагу люблю. Але сьогодні мені було абсолютно пофіг.

Машина зупинилася біля мого будинку. Я вже збиралася подякувати й сказати щось типу «ну, бувай», аж тут Андрій, не моргнувши оком, заглушив двигун, відкрив двері й вийшов.

— Ти куди? — спитала я, відчуваючи, що в цій історії щось явно пішло не так.

— До тебе.

— А моєї думки запитати не хочеш?

— Міг би. Але сперечатися зараз у мене сил немає. Я все одно залишусь. Бо мене, бач, напружує кількість трупів за один день, а ще більше — кількість питань без відповідей. Так що, будь ласка, давай сьогодні ти просто будеш нормальною людиною і влаштуєш мене на своєму дивані.

Я відкрила рот, потім закрила, потім знову відкрила… і зрозуміла, що мені теж ліньки сперечатися. Ідея переночувати у брата промайнула в голові, але потім я уявила, як пояснюю йому всю цю історію, і швиденько передумала.

У квартирі Андрій, не затримуючись, пішов у душ, а я, хитаючи головою, постелила йому диван. Потім теж освіжилася, закуталась у ковдру, заборонила собі думати і заплющила очі.

Та мій мозок вважав, що це ідеальний момент, щоб увімкнути повторний показ жахів. Машина збиває Бориса. Сергій лежить у калюжі крові, я стою поруч і чомусь ніяк не можу рушити з місця. Крові стає більше. Вона вже підбирається до моїх ніг…

Я прокинулась від власного крику.

У дверях стояв Андрій. В одних трусах. З пістолетом у руці.

Я мовчки втупилась у нього.

Він теж мовчав.

Потім обвів поглядом кімнату, ніби шукав кілерів під тумбочкою, і знову глянув на мене.

— Сон страшний приснився, — пробурмотіла я, злегка винувато.

Він ще пару секунд на мене дивився, потім раптом спокійно рушив до ліжка.

— Посунься.

— Що?! — я мало не задихнулася від несподіванки.

— Посунься, кажу, — Андрій підняв ковдру, якою я вкривалась.

— Ти що робиш?!

— Буду охороняти твій сон. Тільки не приставай.

— Це я повинна не приставати?!

— Звісно ти. Я вас знаю. Спочатку «ой, страшний сон приснився», потім «ой, обійми мене», а там уже не встиг озирнутися – обручка на пальці, троє дітей і кредит на квартиру.

— Йди собі на диван! — я намагалася обуритися, але була занадто втомлена.

— Лягай, спати хочу.

І, не чекаючи дозволу, він потягнув мене за руку, розвернув на бік і зручно вмостився поруч.

Я готова була пручатися, але… в його обіймах було так тепло і спокійно, що всі сили на боротьбу зникли.

Ну й нехай.

Я заплющила очі й миттю провалилася в сон.

__________

Ранок почався з запаху кави та тихого баса Андрія. Ну, як «тихого» — він явно намагався говорити спокійніше, але з таким голосом це було приблизно як уявити слона на балеті.

Я вмилася, трохи привела себе до ладу й пішла в бік кухні.

Те, що я побачила, змусило мене на секунду засумніватися в реальності.

Андрій, з оголеним торсом, у моєму (!) фартусі, стояв біля плити й смажив оладки.

Так, стоп. Давайте ще раз.

Великий, м’язистий чоловік, який виглядав так, ніби тільки-но повернувся з обкладинки журналу для тих, хто цінує «брутальну естетику», стояв у моїй кухні й… смажив оладки. В фартусі.

Я навіть не одразу помітила, що він щось бурмоче собі під ніс, цілком задоволений процесом.

Очі в мене трохи викотилися від подиву, а серце, падлюка, защеміло якоюсь дуже підозрілою ніжністю.

Зараз він здавався ідеальним втіленням усіх жіночих мрій: шляхетний, сильний, турботливий… Боже, та за таким плечем могли б ховатися не одна, а дві таких, як я! За таким натурником усі художники світу ридали б від щастя: зріст — ідеальний, обличчя — від природи (або Господа, кому як більше подобається), комплекція — «втікайте, слабкі духом».

Коротше, це було надто добре, щоб бути правдою.

— Прокинулась? — він нарешті помітив мене й посміхнувся.

Я швидко труснула головою, відганяючи всі ці дурні думки, й спробувала виглядати бодай трохи спокійніше.

— Ти такий голосний, що просто неможливо було не прокинутись.

— Розбудив? Вибач. Не звик тихо розмовляти, хоча й намагався.

— Все нормально. Допомога потрібна? — кивнула я в бік сковорідки.

— Я майже закінчив, тому влаштовуйся за столом. Не знав, що ти любиш, тому на вибір є оладки або омлет з овочами.

— Взагалі, я не звикла снідати, вип’ю кави, — автоматично відповіла я, але потім, сама не знаю чому, додала: — Хоча знаєш що? Я буду все.

Андрій широко посміхнувся.

І я зависла.

Оце вже нахабство. Як можна бути таким красивим ще й уранці?!

До цього моменту я не придивлялася до нього так уважно, а зараз ніби вперше його роздивилася. Відросле волосся, яке було темніше біля коріння й вигоріло на кінцях, він неуважно зачесував пальцями назад. Глибоко посаджені очі, злегка широкий ніс, пухкі губи ідеальної форми, щетина… На чолі видно зморшки, але вони зовсім не псують його обличчя, а навпаки, додають йому якогось харизматичного шарму.