Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

  Потім я знову вийшла на нове коло хвилювання. Ну правда, де можна бути до цього часу й не відповідати на дзвінки?

    Розглянула я вже й заспокійливий варіант, що він забув телефон й може за ним повернувся, або забув телефон і у нього спустило колесо по дорозі. Ох, фантазію я розкрутила на повну. Й коли біля дому зупинилася машина, я вискочила на двір очікуючи вже чортзна-що.

   Але у дворі мене зустрів всього лише п’яний в дим Ян в компанії чоловіка у військовій формі, не менш «веселого» чим він. Й ця конструкція з двох тіл, що хиталися, як верба на вітрі, доплутала до дверей. Усі мої враження добігли критичної відмітки й поки я лише стояла і витріщалася, не годна навіть слова зв’язати в купу.

 — Лі…НА…а це мій друг, – ікнув Ян на слові друг.

— Прямо п’ятдесят відтінків сп’яніння, — ошелешено пробурмотіла я. 

— Ми трохи зустрілися, – друг таки володів язиком трохи краще… – Ви не сваріться…я проїздом. Треба було.

Й друг притулив Яна до стіни біля дверей. Коротко козирнув й поплутав назад до машини.

— Ви, що п’яні за кермом їхали? – куснуло мене обурення.

— Ні, там Олекса, – чесно замотав головою друг і його повело в сторону.

Але чоловік був сильної натури, тіло вирівняв й що та билинка на вітрі довіявся до воріт. Від воріт долинуло бубоніння третьої особи і я переконалася, що той друг Олекса там є й зі слів «сідай п’янота» він таки ще й тверезий. Чудово!

  Поки прислухалася, що там коїться, ноги Яна вирішили, що їм важко стояти й розпочали підгинатися. Ту спробу впасти я перехопила на підльоті, як могла й таки добряче притулила ним до стіни. Я пихтіла і сопіла. Бо Ян несподівано виявився значно важчим, аніж мені здавалося. Він плутався в ногах й все намагався кудись завалитися. Поки стіни коридору рятували.

— Що ж так тяжко, – крехтіла я під його вагою.  

— Ти…так…па…хнеш…смашно…– пробурмотів він у мене над вухом.

— Слухай, ти, п’ятдесят відтінків алкогольного дурману, я так розумію, другу зрадів й пив, як сліпий кінь? – засапалася я, посадивши Яна на лавку для взуття.  

Зняла й почепили свою куртку. Ян кудись спробував підвестися, посадила назад. Роззути цього шанувальника білесеньких носочків виявилося непросто, бо він все намагався зробити сам, й весь час пробував завалитися носом у підлогу.

—Та не смикайся, – скрикнула я, слідом вдихнула й з шумом видихнула. – Посидь тихесенько. Зможеш? – зацотіла я, щосили намагаючись утриматися від соковитої нецензурної лексики.

— Ага! Я…скучив…– сміливо так мотнув він головою.

— От і завтра поговоримо. Бо, як я скучила й словами літературними не передати, – солодким голосочком запевнила я його.

Й поки він сидів стягнула з нього куртку. Та тією курткою людину прибити можна, зважила я її в руках й почепила в шафку.

  Далі розпочався чисто квест, як дійти на другий поверх. Завдання з зірочкою, бо пси тілу Яна зраділи й все намагалися поділитися тією радістю, моє шипіння вони чесно ігнорували. Через хвилину утворилася мала куча і я була безсила з тим щось зробити…Про те, щоб затягти Яна на другий поверх мови вже не було. Облаявши собак, кота, Яна, русню і Всесвіт  я зібралася з силами, підчепила мужність, зарядилася впертістю, озброїлася надією й поволокла те тільце у свою кімнату. Ян намагався мені наче допомогти у транспортуванні свого тіла.

   Навіть не знаю, що з того було гірше, тягнути розм'якле тіло чи намагатися ухилитися від його гарячих, хаотичних доторків. Він ледве тримався, похитувався, і в якийсь момент просто навалився на мене всією своєю вагою.

— Ой, ти ж важкий, як гріх, — пробурмотіла я, намагаючись утримати рівновагу.

 Він обійняв мене, сховав обличчя на моєму плечі й щось нерозбірливо пробурмотів, схоже на: «Побудь зі мною»...

 Його гарячий подих обпік мою шкіру крізь тонку тканину. По спині пробігли мурашки, аж здригнулася. Рішуче відняла його руки від своєї талії, видихнула.

— Все, кінець романтиці, йдемо спати, герой, — підбадьорливо промовила я, майже волоком тягнучи його до ліжка.

Він звалився на матрац просто в одязі, навіть не намагаючись чинити опір. Оцінила свої шанси його роздягнути, як безнадійні. Накрила своїм пледом і вже хотіла відійти, як він знову простягнув руку, ніби шукаючи мене в темряві.

— Лягай, — попросив тихо, з хрипотою в голосі.

— Ага! Счас! Спи вже, п’ятдесят відтінків алкогольних історій.

— Не…йди… — вимучив він нові слова.

— Ти диви, який ти тактильний, коли п’яний. І говіркий, — вицідила я посмішку.  

Його пальці знову ледь-ледь торкнулися мого зап’ястка.

— Побудь поруч… трохи…

 Його голос звучав майже дитячо, без звичної самовпевненості. Я закусила губу, борючись із дивною сумішшю емоцій. З одного боку, хотілося вийти, зберігши безпечну відстань, з іншого - щось у його зніяковілій напівпритомній чесності зрушило в мені якісь невідомі механізми. Зітхнувши, я сіла на край ліжка, злегка поправляючи плед, яким його накрила. — Все, я поруч. Тепер спи, п’ятдесят відтінків алкогольної радості.