Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Евсун сиділа на ліжку, ще не вірячи своїм словам, які щойно почула від Зейнеп. Її серце билося швидше, коли вона намагалася прийняти ситуацію, в яку потрапила її подруга.

Евсун: “Зейнеп, це ж прекрасно!” — її голос ледве звучав, сповнений надії, але тут же потягнувся вниз, немов тінь. — “Ти впевнена?”

Зейнеп: “Ні, Евсун, це не те, чого я бажала… насправді я вирішила зробити аборт.” — її голос тремтів від болю. — “Мені боляче, ти не уявляєш, що це значить. Він одружений, у нього буде власна дитина. Що мені робити?”

Евсун: “Зейнеп, скажи йому, поговоріть. Не треба приймати такі важкі рішення наодинці. Вирішіть разом, що робити далі.” — вона намагалася знайти в її словах хоча б якусь надію.

Зейнеп: “Ні, я вже все вирішила.” — її очі були повні сліз. — “Але зараз не про це. Розкажи мені, що сталося з тобою, я бачу, що ти теж не в порядку.”

Евсун довго мовчала, не знаючи, з чого почати. Вона згадала той момент, коли все змінилося, коли її світ рушив, а душа почала боліти від невизначеності.

Евсун: “Зейнеп… мій батько… він вбивця.”

Зейнеп подивилася на неї з величезним здивуванням, а потім її обличчя зм’якло від розуміння.

Зейнеп: “Це підтвердилося?”

Евсун: “Так, ми були з Еміром в Алечаті, він показав могилу своїх батьків, і той будинок, де був убитий його батько…” — вона зробила паузу, глибоко вдихаючи. — “І тоді я зрозуміла, що це правда.”

Зейнеп: “А від коли він став просто Еміром?”

Евсун: “Я не могла заспокоїтися, мені було так погано. І він був поруч, заспокоював мене… Так сталося, я поцілувала його.”

Зейнеп не могла повірити своїм вухам, але це була реальність, яку важко було осягнути.

Зейнеп: “Ти його?”

Евсун: “Знаю, це дивно, але так… Тоді він запропонував поїхати в Амасру. І ми поїхали… наступного дня все змінилося.”

Зейнеп: “Що сталося?”

Евсун: “Ми гуляли на мосту. Він сказав, що його тягне до мене, що він не може без мене… І тоді поцілував мене. Це було як у казці. Я закохалася… дуже сильно.”

Зейнеп: “Що було далі?”

Евсун: “Він сказав, що це була гра. І що він використав мене. І тепер я проклинаю себе за те, що повірила йому.”

Зейнеп мовчала, дивлячись на свою подругу. Це було важко сприйняти.

Зейнеп: “Я теж повірила Левенту і шкодую про це.”

Евсун: “В тебе інша історія, Зейнеп. Не роби нічого сама.”

Зейнеп зітхнула і сказала:

Зейнеп: “Добре, я піду, але потім ще прийду.”

Коли Зейнеп вийшла, перед дверима стояв Левент. Він виглядав стурбованим.

Левент: “Що сказала Евсун?”

Зейнеп: “Спитай в Евсун, якщо вона захоче, то розповість.”

Левент: “Я дуже переживаю за неї.”

Зейнеп: “Не тисніть на неї.”

Зейнеп вийшла, а Левент залишився стояти, знову почуваючи себе розгубленим.

Вечір. Всі пішли на вечерю, але Евсун не з’являлася. Вона сиділа в кімнаті, одна, плачучи. До неї прийшла її сестра Лейла.

Лейла: “Сестро, ти йдеш?”

Увидівши сльози на обличчі Евсун, вона злякалася.

Лейла: “Що сталося, чому ти плачеш?”

Евсун: “Лейло, прошу, нікому не кажи.”

Лейла: “Гаразд, я не скажу. Що сталося?”

Евсун: “Мені так погано.”

Лейла: “Тебе всі чекають внизу, батько хоче сказати щось важливе.”

Ці слова пробилися крізь біль, і Евсун вирушила вниз разом з Лейлою.

Дживан сидів за столом, дивлячись на свою доньку.

Дживан: “Тепер, коли всі в зборі, хочу сказати дещо важливе.”

Айше: “Що ти хочеш сказати?”

Дживан: “Евсун, ти вийдеш заміж.”

Айше: “Дживане, цього не буде.”

Дживан: “Айше, я все вже вирішив.”

Евсун: “Так це твоя справедливість, батьку? Гаразд, я вийду заміж.”

Евсун пішла до своєї кімнати, а Зейнеп пішла слідом.

Зейнеп: “Евсун, що ти робиш? Як ти могла погодитись?”

Евсун: “Зейнеп, це вже неважливо. Все закінчено. Я вийду заміж.”

Зейнеп: “Прошу тебе, не роби цього. Ти пожалієш.”

Евсун: “Я про все вже жалкую, Зейнеп. Це єдиний мій вихід, щоб вибратися з цього болота.”