Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Алекс підморгнув їй.

— Як таке можна не помітити?

— Ну от… — Софія театрально закотила очі.

Злата ледь стримала сміх.

— Гаразд, ми підемо, поки тут не почався бій без правил.

Алекс кивнув і рушив до виходу, а Злата пішла за ним.

Коли вони залишили гримерку, Макар скептично подивився на Софію.

— Ти, здається, нещодавно просила Алекса допомогти тобі переодягнутися.

Софія повільно підійшла до нього.

— А тепер прошу тебе, — невинно усміхнулася вона, опускаючи руки йому на плечі.

Макар глибоко зітхнув.

— Серйозно?

— Ага, серйозно.

— Я сподіваюсь це був якийсь підступний план “Як врятувати наречену друга від зіркового засранця”, а не те, на що було схоже? — Макар усміхався. Він занадто сильно кохав Софію, щоб на неї злитися, і занадто добре знав, щоб сумніватися.

— Саме так. 

---

Злата йшла поруч із Алексом, опустивши голову й втупившись у носки своїх черевиків. Її руки глибоко сховалися в кишенях куртки, наче вона намагалася заховати в них і власні думки.

Концерт закінчився, але післясмак від нього у неї був не найприємніший. Вона так і не побачила виступу, бо запізнилася. А потім — гримерка, Алекс, Софія, Макар… Усе змішалося у дивний, незрозумілий клубок емоцій.

— Щось ти не в захваті від концерту, — раптом порушив тишу Алекс, кинувши на неї косий погляд.

Злата здригнулася. Його голос вирвав її з потоку думок, змусив згадати, що вона взагалі-то не одна.

Вона сердито глянула на нього.

— Можливо, тому що я його навіть не бачила, — сухо відповіла вона.

Алекс задумливо посміхнувся.

— Тоді я щось для тебе придумаю.

Злата насторожено звузила очі.

— Ох, боюся питати, що саме.

Алекс примружився, а в його очах засяяв знайомий хитрий вогник.

— Не переживай. Буде весело.

Його голос звучав надто безтурботно, і це було тривожним дзвіночком.

— Чомусь у мене немає жодних гарантій, що твоє "весело" і моє "весело" — це одне й те саме, — скептично буркнула Злата.

Алекс лише лукаво посміхнувся й раптом схопив її за руку.

Злата здригнулася від несподіваного дотику.

— Алекс! Що ти робиш?!

— Довірся мені, — сказав він, не відпускаючи її. — Це сюрприз.

Вона зітхнула.

Оце вже звучало небезпечно.

— Сюрприз? — Злата скептично вигнула брову. — Це щось типу “О, дивись, я купив тобі білет на Марс” чи щось більш реальне?

Алекс розсміявся.

— Ну, Марс поки що відкладається. Але ось щось краще.

Він не пояснив нічого більше, просто потягнув її за собою. Злата сперечатися не стала — їй було цікаво, що ж він вигадав.

Вони вийшли на одну з бічних вуличок, що вела до заднього входу концертного майданчика. Людей тут майже не було — лише кілька працівників, які вантажили апаратуру у фургони.

Алекс зупинився біля невеликого підсобного приміщення, дістав з кишені ключ і, не пояснюючи, відімкнув двері.

— Оце вже точно підозріло, — пробурмотіла Злата, заходячи всередину.

Кімната була невеликою, але затишною. Уздовж стін стояли дивани, а в кутку — кілька гітар і підсилювач. Було зрозуміло, що тут відпочивали музиканти перед виходом на сцену.

Алекс підійшов до однієї з гітар, не питаючи дозволу, взяв її в руки й провів пальцями по струнах.

— Ти граєш? — здивовано запитала Злата.

— А ти як думала? — усміхнувся він. — Я ж не тільки роздаю саркастичні коментарі та дратую тебе.

Він сів на диван і влаштував гітару зручніше.

— Ця пісня — для тебе, Злато.

Вона завмерла, не знаючи, як реагувати.

Алекс повільно почав перебирати струни, і м’яка, трохи меланхолійна мелодія наповнила кімнату. Він грав впевнено, з легкістю, яку мають лише ті, хто справді любить музику.

Його голос був глибоким і трохи хриплуватим, коли він почав співати. Слова пісні проникали прямо в душу, змушуючи серце Злати битися швидше.

Вона не відразу зрозуміла, що затримала подих.

Алекс співав про далекі міста, про почуття, які важко висловити словами, про спогади, що тримають у собі тепло.

І, що найдивніше — у його голосі була щирість.

Злата ніколи не бачила його таким. Без іронії, без звичної самовпевненості.

Коли він закінчив, кімната наповнилася тишею.