Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

— Ну, як? — запитав Алекс, піднімаючи на неї погляд.

Злата не знала, що сказати. Їй хотілося якось пожартувати, як вона це зазвичай робила, але слова не йшли.

— Це було… красиво, — нарешті відповіла вона, трохи збентежено відводячи погляд.

Алекс усміхнувся, але цього разу в його усмішці не було грайливості.

— Я радий. Бо хотів, щоб ти почула саме це.

Злата зрозуміла, що її серце гупає швидше, ніж мало б.

Щось у цьому вечорі змінилося.

---

Вони йшли повільно, вулиці вже спорожніли після концерту. Десь у далечині ще лунав гул міста, але тут, між ліхтарями, було тихо й спокійно.

Злата мовчала, все ще переварюючи те, що сталося. Алекс грав для неї. Він співав, і в його голосі було щось таке… несподіване.

— Ти завжди так співаєш? — нарешті порушила вона мовчання.

— Як саме? — Алекс ледь помітно всміхнувся.

— Ну… так, наче це справжнє. Начебто… важливе.

Він знизав плечима.

— Музика — це завжди щось справжнє. Вона або твоя, або ні. Не можна співати наполовину.

Злата задумалася.

— А ти давно граєш?

— З дитинства. Мій брат грав, і я хотів бути таким, як він.

— І що? Вийшло?

Алекс засміявся.

— Не знаю. Він пішов у бізнес, а я залишився з гітарою. Тож, мабуть, ні.

Злата теж усміхнулася, але всередині її не полишало інше питання. Воно сиділо десь у грудях, ніби шматочок льоду, що не розтає.

— До речі… — почала вона, зупинившись.

Алекс поглянув на неї, чекаючи.

— Ти… а що це було з Софією?

Його брови ледь помітно злетіли вгору.

— Що саме?

— Ну ти… фліртував з нею.

— Фліртував? — Алекс усміхнувся, але в його очах з’явився цікавий блиск. — А тобі яке діло?

Злата швидко зітхнула.

— Мені все одно. Просто цікаво.

— Угу, звичайно.

Вона закотила очі.

— Та ну тебе, Алекс. Я просто…

— Ревнуєш?

— Ні! — швидко випалила вона, навіть занадто швидко.

Алекс хмикнув, нахилившись трохи ближче.

— Це виглядало як ревнощі.

— Це виглядало як… питання, — сухо відповіла Злата, схрестивши руки.

— Ну добре, раз уже питаєш… — Алекс підняв руки. — Софія класна, весела, талановита. Але я не граю в ці ігри. Якщо мені хтось подобається, я ... не зраджую.

Він подивився їй просто у вічі, і в цей момент Злата зрозуміла, що дихає якось глибше, ніж зазвичай.

— І все ж… зараз та, що мені подобається уперто тримає дистанцію, — задумливо сказав Алекс.

Злата мовчала.

Вони вже дійшли до її будинку. Вуличний ліхтар кидав м’яке світло на їхні силуети.

Алекс зробив крок ближче, а потім — ніби вагаючись — легенько обійняв її.

Це був не жартівливий, не безтурботний жест. Просто тепло і спокій.

Злата не відштовхнула його, але й не відповіла на обійми. Вона лиш застигла на місці, ніби її щось скувало.

Алекс відчув це, тож відпустив її.

— Добраніч, Злато.

— Добраніч, Алекс.

Він усміхнувся і пішов, залишаючи її саму під світлом ліхтаря.