Читати книгу - "Дівчина у потягу"

У газеті наводилися слова ще кількох знайомих, включаючи Тару Епштейн, подругу, у якої Меґан ніби мала залишитися в ніч свого зникнення. Вона запевняє, що Меґан — «вродлива, безтурботна дівчина», що вона здавалася «дуже щасливою». «Скотт ніколи б її не образив, — запевняє Тара. — Він її дуже кохає». Усе, що каже Тара, — лише кліше. Найбільше мене зацікавили слова одного з митців, що виставляли свої полотна в галереї, якою колись керувала Меґан, такий собі Раджеш Гуджрал. Він свідчив, що Меґан «дивовижна жінка, різка, смішна, приваблива, на диво самотня жінка з теплим серцем». Таке відчуття, що Раджеш закохався. І єдина цитата від чоловіка на ім’я Девід Кларк, «колишнього колеги» Скотта: «Меґан та Скотт — дивовижна пара. Вони щасливі разом, дуже закохані».

Траплялися у статті й кілька слів про розслідування, але в заявах поліції майже нічого не було: вони опитали «череду свідків», «розробляють кілька версій». Єдиний цікавий коментар дає детектив Ґаскілл, який підтверджує, що в розслідуванні поліції допомагають двоє. Майже стовідсотково впевнена, що ці двоє і є підозрюваними. Один — напевно, Скотт. Невже інший це «К»? Невже «К» — це Раджеш?

Я настільки занурилась у газети, що взагалі не звертала, як зазвичай, уваги на подорож; здається, що я тільки-но сіла, коли потяг старанно зупиняється навпроти червоного семафора. У дворі Скотта якісь люди — двоє поліціянтів у формі біля затильних дверей. У голові запаморочилося. Невже щось знайшли? Невже її знайшли? Невже тіло закопане в саду? Чи його запхали під сходи? Я не можу викинути з голови купу одежі біля залізничної колії, це безглуздя, тому що я помітила її ще до зникнення Меґан. Хай там як, якщо їй заподіяно шкоди — то зробив не Скотт, не міг він зробити. Він до нестями в неї закоханий, як запевняють усі довкола. Погода перемінилася, освітлення сьогодні погане, небо важке, свинцеве, погрозливе. Нічого розгледіти не можу, не бачу, що відбувається. Відчуваю якусь безнадійність. Несила залишатися осторонь — на краще або на гірше, тепер я стала частиною всього цього. Мені треба знати, що відбувається.

Принаймні, в мене є план. По-перше, слід дізнатися, чи є спосіб пригадати, що сталося суботнім вечором. Дістаюся бібліотеки, щоб дослідити й виявити, чи зможе гіпнотерапевт допомогти мені пригадати. Взагалі, чи є можливість відновити той загублений час. По-друге, і я вважаю, що це надто важливо, оскільки здається, що поліція не повірила мені, коли я розповіла про коханця Меґан, — мені необхідно зв’язатися зі Скоттом Гіпвеллом. Мушу йому все розповісти. Він заслуговує на те, щоб про все знати.

Вечір

У потягу повно промоклих під дощем людей, їхня одежа парує, і пар конденсується на вікнах. Важкий запах людського тіла, парфумів, господарського мила гнітюче навис над вологими, понуреними головами. Хмари, які нависли ще вранці, ставали дедалі важчими, чорнішими, доки не вибухнули ввечері — ніби настав сезон дощів — щойно офісні клерки ступили на вулиці, а тут ще почалася година пік: автівки зупинилися в заторах на перехрестях, а біля входів у метро юрмилися люди, відкриваючи та закриваючи парасольки.

У мене парасольки немає, тож я промокла наскрізь; таке відчуття, що на мене вилили відро води. Бавовняні штани прилипли до ніг, а вилиняла блакитна сорочка стала приголомшливо прозорою. З бібліотеки до вокзалу я діставалася бігом, притиснувши сумочку до грудей, щоб сховати те, що могла. Чомусь мене це навіть розсмішило — якесь безглуздя потрапити під дощ, — і я сміялася так сильно, що, коли дісталася Ґрейс-Інн-роуд, ледь дихала. Уже не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася.

Тепер я не сміюся. Тільки-но влаштувалася на сидінні, як перевірила на телефоні останні повідомлення зі справи Меґан — новина мене налякала. «Поліція в поліцейському відділку у Вітні допитує тридцятип’ятирічного чоловіка за підозрою у зникненні Меґан Гіпвелл, яка з суботнього вечора не повернулася додому». Я певна, що йдеться про Скотта. Лише сподіваюся, що він прочитає мій електронний лист до того, як по нього приїдуть, оскільки допит із застереженням — справа серйозна, означає, що поліція вважає його винуватцем. Хоча вони ще мають із цим визначитися. А можливо, ніякої підозри йому не пред’являть. Можливо, з Меґан усе гаразд. Час від часу мені спадає на думку, що вона жива й здорова, сидить на балконі готелю з краєвидом на море, поклавши ноги на поруччя, а поряд келих із холодним напоєм.

Думки про Меґан водночас і хвилюють, і бентежать мене, а потім мене нудить від розчарування. Не бажаю їй зла, незважаючи на свою злість через те, що вона ошукує Скотта. За те, що розбила вщент мої ілюзії про ідеальну пару. Ні, через те, що мені подобається бути частиною цієї таємниці, у яку я занурилася. Я вже не просто дівчина з потяга, яка їздить туди-сюди без жодної мети та наміру. Хочу, щоб Меґан виявилася живою й неушкодженою. Справді хочу. Тільки не одразу.

Сьогодні вранці надіслала Скоттові електронною поштою листа. Його адресу нескладно було дізнатися — через пошук «Ґуґл» одразу ж її знайшла: www.shipwellconsulting.com.uk — сайт, на якому він пропонує «низку консультативних послуг: послуги в хмарі та вебі для бізнесу та благодійних організацій». Я зрозуміла, що це він, тому що його юридична адреса збігається з домашньою.

Надіслала йому коротке повідомлення на вказану адресу електронної поштової скриньки.

«Шановний Скотте!

Моє ім’я Рейчел Ватсон. Ми не знайомі. Я би хотіла поговорити з вами про вашу дружину. Я уявлення не маю про її місцезнаходження і не знаю, що з нею трапилося. Але сподіваюся, що інформація, якою я володію, стане вам у пригоді.

Можливо, ви не бажаєте зі мною спілкуватися, я зрозумію… У разі згоди зустрітися надішліть відповідь на цю адресу.

З повагою, Рейчел».

Я не знала, чи відповість він мені врешті-решт — сумніваюся, що я б на його місці відповіла. Він, можливо, як і поліція, вирішить, що я божевільна, якась дивачка, що прочитала про зникнення в газетах. Тепер так ніколи й не дізнаюся — якщо його заарештують, у нього навіть не видасться шансу прочитати повідомлення. Якщо його заарештують, єдиним адресатом мого листа стане поліція, що мені не зовсім до вподоби. Проте слід хоча б спробувати.

Зараз відчуваю безнадійність, безліч перешкод. Через натовп у вагоні їхнього будинку не видно — хоча я і сиджу з відповідного боку — але, навіть якщо щось можна було б розгледіти крізь натовп, на вулиці ллє такий дощ, що нічого далі паркану не