Читати книгу - "Дівчина у потягу"

З одного боку, кортить випити, з іншого — ні, оскільки, якщо втримаюся сьогодні, уже буде три дні, як я не п’ю! Я навіть не пригадую останнього разу, коли три дні поспіль залишалася тверезою. В роті якийсь присмак — старої упертості. Були часи, коли я мала силу волі, коли я пробігала 10 км перед сніданком та вживала лише 1300 калорій на день. Саме це Тому в мені і подобалося, за його словами: моя наполегливість, моя сила. Пригадую нашу чвару прямо наприкінці шлюбу, коли все стало настільки погано, що він втратив самовладання.

— Що з тобою трапилося, Рейчел? — спитав він мене. — Коли ти стала такою слабкою?

Не знаю. Мені невідомо, куди поділася міць, не пригадую, що я щось подібне втрачала. Здається, з часом я розсипалася, потроху, через такий власний спосіб життя, через життя загалом.

Потяг робить несподівану зупинку, тривожно скриплять гальма на семафорі, що ближче від Вітні до Лондона. У вагоні бормочуть вибачення, пасажири, ті, що впали, намагаються підвестися, штовхаються, наступають одне одному на ноги. Я підводжу голову й зустрічаюся поглядом з чоловіком, якого зустріла в суботу ввечері — «імбирним», який саме допомагав мені підвестися. Він витріщився на мене, не зводить з мене своїх дивовижних блакитних очей, я настільки лякаюся, що впускаю телефон. Підіймаю його з підлоги, знов задираю голову, цього разу обережно, не відразу дивлюся на нього. Оглядаю вагон, ліктем витираю пару з вікна, виглядаю у вікно, проте згодом повертаю голову до нього, він мені посміхається, трохи нахиливши голову вбік.

Відчуваю, як палають щоки. Не знаю, як реагувати на його посмішку, оскільки не второпаю, що вона означає. Чи то в нього: «Привіт, я пам’ятаю тебе з минулої ночі», чи так: «Ага, це та клята дівчина, яка впала на сходах, молола різні дрібниці»? Чи ще щось пікантніше? Не знаю, коли розмірковую про це зараз, сподіваюся, що уривки звукової доріжки збігаються зі спогадами про те, як я підсковзнулася на сходах. Він каже: «Ви не забилися, люба?» Я відвертаюся та знову дивлюся у вікно. Відчуваю на собі його погляд, сама волію сховатися, зникнути. Потяг смикається, й ми зупиняємося на вокзалі Вітні, люди починають готуватися до виходу: складати газети, ховаючи «Кіндлз» та «Айпеди», виходять із вагона. Знову підводжу голову, зітхаю з величезним полегшенням — він відвернувся від мене, збирається виходити.

І тут мені спадає на думку: якою я була дурепою! Слід було встати та піти за ним, поговорити. Він міг би розповісти, що сталося або чого не сталося; принаймні він допоміг би мені дещо пригадати. Підводжуся. Завмираю — знаю, що вже надто пізно, двері ось-ось зачиняться, я сиджу в центрі вагона і не бажаю протискатися крізь натовп. Лунає сигнал, двері зачиняються. Я продовжую стояти і дивитися у вікно, коли потяг рушає з місця. Він стоїть на краю платформи під дощем, чоловік із суботнього вечора, спостерігаючи за тим, як я проїжджаю повз.

Що ближче до домівки, то більше я дратуюся. Уже кортить сісти на інший потяг у Норткоті, повернутися до Вітні, розшукати його. Божевільна думка й по-дурному ризикована, беручи до уваги, що Ґаскілл лише вчора попередив, щоб я трималася звідти якнайдалі. Проте я відчуваю себе пригніченою від того, що не можу пригадати, що ж трапилося в суботу. Кілька годин пошуку в Інтернеті (за загальною згодою виснажливих годин) підтвердили мої підозри: гіпноз не завжди стає у пригоді, коли намагаєшся пригадати те, що перетворилося на провал у пам’яті. Ніґчого пригадувати. Вони (ці години) були і завжди будуть чорною діркою в моїй підсвідомості.

Мeґан

Четвер, 7 березня 2013 року

День

У кімнаті темрява, повітря важке та солодке від запаху наших тіл. Ми знову в «Лебеді», в номері під самим дахом. Проте сьогодні все інакше, бо він досі тут, спостерігає за мною.

— Куди ти хочеш поїхати? — запитує він.

— У будинок на пляжі на Лазурному березі, - відповідаю я.

Він посміхається.

- І чим ми там будемо займатися?

Я сміюся.

— Ти маєш на увазі крім заняття коханням?

Його пальці неспішно ковзають по моєму животу.

— Крім заняття коханням.

— Ми відкриємо невеличке кафе, будемо виставляти картини, вчитися серфінгу.

Він цілує мене у стегно.

— А як щодо Таїланду?

Я морщу ніс.

— Надто багато дітей на канікулах. Сицилія, — кажу я. — Еґадські острови. Ми відкриємо бар на пляжі, будемо рибалити…

Він знову сміється, потім притискається до мого тіла, цілує мене.

— Неперевершено, — шепоче він. — Ти неперевершена.

Мені хочеться сміятися, хочеться сказати вголос: «Ось бачиш! Я перемогла! Я ж казала тобі, що це не востаннє. Останнього разу не буде». Я прикушую губу, заплющую очі. Я мала рацію, я була в цьому впевнена, проте ніякого полегшення від цього не відчуваю. Мовчки смакую перемогу; насолоджуюся нею майже так само сильно, як його дотиками.

А після всього він розмовляє зі мною, як ніколи раніше не розмовляв.

Зазвичай саме я здебільшого балакаю, але цього разу він відкриває душу. Зізнається в тому, що відчуває самотність, розповідає про родину, яку покинув, про жінку, яка була до мене, і про ще одну до попередньої, і про ту, що запаморочила йому голову, а потім кинула спорожнілим. Я не вірю в споріднені душі, але між нами існує порозуміння, якого раніше ні з ким не відчувала, принаймні такий тривалий час. Усе через спільний досвід, адже ми обоє знаємо, що відчуваєш, коли тебе розчавлюють.

Я розумію, що таке порожнеча. Починаю вірити, що людина нічим не може цю порожнечу заповнити. Саме це я усвідомила з сеансів психотерапії: порожнечі у твоєму житті залишаються назавжди. Людина повинна рости навколо них, на кшталт коренів дерев навкруги бетону, прилаштовуватися крізь ці отвори. Усе це мені відомо, проте я не промовляю нічого вголос, не зараз.

— Коли поїдемо? — запитую в нього, але він не відповідає. І я засинаю. Коли прокидаюся — його вже нема.

П’ятниця, 8 березня 2013 року

Ранок

Скотт приносить мені каву на веранду.

— Минулої ночі ти спала, — каже він, нахиляється, цілує мене. Він стоїть у мене за спиною, поклавши руки мені на плечі, такий теплий та надійний. Я відкидаю голову назад, притискаюся до його