Читати книгу - "Одного разу…"

У сусідньому «віліджі» – коледж.

Тобто це й не «вілідж», а суцільне університетське містечко.

Зустріч із викладачами-політологами. Запитання: «Вибачте, чи буде зручно спитати у вас про війну в Чечні, адже Чечня входить до складу України?» (Нічого дивного! У Нью-Йорку гід діставав мене трьома запитаннями: чи є в Україні «цар і цариця», чи п’ю я зранку горілку, і невже ми можемо поглинати червону ікру ложками?)

…містечко Мідлберрі. Будинок-музей такого собі сера Генрі Шелдона – дивака-англійця, збирача дивної «кунсткамери». За склом: опудало величезної кішки (труп своєї улюблениці серу Генрі подарувала місцева пані); дерев’яна скринька, у якій на повний зріст лежить (сказати б – опудало) кам’яна скульптура «переляканого» індіанського хлопчика; прикраси – кольє, сережки, сумочки, серветки, майстерно сплетені з людського волосся. І, нарешті, у коробочці десяток великих довгих жовтих зубів. «У сера Генрі до вісімдесяти років були чудові зуби, – повідомляє екскурсовод. – Це вони!»

У будинку відлунює готикою і… вампіризмом. Усі жінки, що дивляться на відвідувачів суворими поглядами зі старовинних портретів, померли від сухот. Високі коміри, мережані капелюшки, нудно-аристократичні обличчя джентльменів. Портрет блідої дівчинки на тлі похмурого сільського пейзажу. «Донька господарів. Померла в юному віці. Впала в колодязь і втопилася», – радісно повідомляє гід…

Атмосфера старої Англії. Скрізь – дух сера Генрі. Його зуби, його палиця, його ліжко, його карти. Не вистачає опудала самого сера. Принаймні його привид тут точно блукає ночами…

…на другий тиждень мандрів наше товариство нагадувало «тамбовський хор» з фільму Ельдара Рязанова «Забута мелодія для флейти». У когось розвалилася валіза, у когось протерлося взуття, хтось почав шалено економити видані на харчування гроші.

Але всім дружинам наших колег-чоловіків засвідчую: за три тижні жоден не дозволив собі суто чоловічих жартів (як це часом трапляється серед менш свідомої, «сильної половини людства»). Хлопці трималися купи, міцних напоїв на людях не вживали, у номерах не бешкетували. Одне слово – шанувалися. Дійшло до того, що на одному з прийомів в американській родині, на запитання, як проводять дозвілля, чи вживають міцні напої українські письменники, всі хором відповіли:

– Українські письменники ЗОВСІМ не п’ють горілки!

Після чого вражені американці запропонували нам скуштувати справжній «кентакський бурбон».

На одному з прийомів, що відбувався на тютюновій фермі, де збираються місцеві митці: художники, скульптори і поети, нам подарували сувеніри – майже двометрові відполіровані палиці із «золотою» табличкою на них. Ця табличка засвідчувала, що за допомогою цього нехитрого знаряддя прадіди нинішніх американців (а можливо, навіть винищені ними індіанці) сушили важке листя тютюну. І палиці ніколи не ламалися, бо це якесь особливе дерево.

Палиці до України наважилися взяти ми з Мариною та Сашко Бойченко. Решта вирішили, що з такими своєрідними сувенірами буде тяжко подорожувати, особливо в літаках. Забігаючи наперед, скажу, що, перетнувши більшість американських штатів, до Борисполя «ці штуки» не доїхали…

Та, заради справедливості, варто додати, що «ті штуки з Кентаки» все ж таки потрапили до Марини Гримич через тиждень! І вона урочисто принесла їх нам у кав’ярню «Купідон», де наша «сімка» влаштовувала публічний звіт про поїздку. Додому нічним Києвом у маршрутці я їхала, мов озброєний списом індіанець племені мумба-юмба.

…історію про «одинадцять лисих, які йшли, взявшись за руки», здається, розповідала Пеппі Довгопанчоха. Історія про п’ятьох сомалійських біженців, котрі оселилися в її хаті, належить Галі Пагутяк…

Взагалі, про Галю я б хотіла написати велику статтю. Але зазвичай хочу, як краще, а виходить – як тепер…

Галина – це також одне з найяскравіших американських вражень. Раніше я знала її лише за текстами.

Людина «на своїй хвилі», самодостатня, дивна, за її ж словами «не тусовочна», а за моїми спостереженнями – дуже мало пристосована до цього часом жорстокого і незрозумілого світу. Обожнює котів і собак, а також усіх пригноблених. Наприклад, біженців. І тому працює в організації, що їх захищає. Здається, половину зустрічей з усіх наших мандрів були присвячені саме цій проблемі. Коли нас везли в черговий заклад, Галя божилася, що не замовляла таких зустрічей. Але, мабуть, у Держдепартаменті вирішили: якщо серед українських письменників є такі фахівці – треба показати «боротьбу за демократію» в повному обсязі. І тому на цих зустрічах головний удар мала приймати на себе Галя Пагутяк.

Тут ми й дізналися, що, крім чотирьох котів, у Галі було прописано… п’ятеро сомалійських біженців, що Галя відчайдушно бореться з «поліцією», яка час від часу стукає в її вікна на першому поверсі будинку, що стоїть на околиці Львова.

Галя, яка через свою делікатність ніяк не хотіла йти під моєю парасолькою, коли ми вночі заблукали в Нью-Йорку і змокли до кісток.

Галя, у номері якої завжди був «льодовик», бо вона не могла впоратися з кондиціонером.

Галя, у якої загубилася валіза на рейсі «Відень-Вашингтон».

Галя, яка кинулася на пошуки цигарок у респектабельному районі Сан-Дієго, де їх не могло бути апріорі і… таки знайшла!

Галя, з якою ми в Чикаго необачно вискочили на вулицю з приміщення аеропорту під час транзитного перельоту й ледь пройшли «паспортний шмон».

Галя, «шопінг» з якою проходив під гаслом: «Ми з Тамарою ходимо парою». (Через це в нас купа однакових речей. Добре, що живемо в різних містах!)

Галя Пагутяк, інопланетянка зі свого Королівства…

Під кінець подорожі Галя запросила всіх нас зібратися в неї під час Львівського Форуму видавців. «Може не відчинити… Втече до мами в село!» – пожартував Василь Габор. Галя побожилася, що відчинить. А якщо й ні – на Галю ображатися просто неможливо!

Отже… висновок перший, зроблений після американських мандрів: свідомі американці не так вже й люблять Дена Брауна. Він для них – попса. «Є письменники хороші, а є – популярні!» – мудро сказав нам один американець.

Висновок другий: американські письменники нічим не відрізняються від українських. Тобто не живуть за рахунок казкових гонорарів, а тяжко «пробивають» свої твори у видавництвах, мріють надрукуватися в «Рендом Хаузі» (монстрі-видавництві, котре поглинуло решту дрібніших) та «Нью-Йоркері». Почувши про нашу ситуацію, вони здивовано цмокали язиками. Виявилося, що в нас у цьому плані більше свободи.

Висновок третій: їхні письменники доволі дивні… Переважно похилого віку, які, напрацювавшись і заробивши пенсію, почали писати книжки. «Наймолодшому поколінню» – далеко за п’ятдесят.

Проте в деяких редакціях газет, а також у коледжах