Читати книгу - "Останній з могікан"

РОЗДІЛ X

Боюся, що й уранці проспимо,

Так само як цю ніч ми засиділись.

В. Шєкспір, «Сон літньої ночі»

Трошки оговтавшись від цього нового нещастя, Гейворд почав приглядатись до вигляду й поведінки гуронів. Усупереч звичаєві тубільців, упоєних успіхом, вони дарували життя не тільки сестрам, що тремтіли зі страху, але також і Данкенові. Ласими очима пасли індіяни багаті оздоби його військового строю, і не один мацав їх пожадливо руками, але не встигнув початись пограбунок бранців, як владний голос високого вояка, що про нього вже згадувалося, стримав піднесені руки. Гейворд зрозумів, що їх ощадили з якихось особливих міркувань.

Поки молодші й легковажніші вояки виявляли ці ознаки слабкості, більш досвідчені ретельно обнюшковували обидві печери, виразно не задоволені самою тільки захопленою здобиччю. Не знайшовши нової жертви, невтомні мстивці підступили до бранців-чоловіків і почали повторювати по-французькому ім'я «Довгий Карабін», і то з такою люттю, що годі було їх не збагнути. Данкен вдавав, ніби не розуміє нав'язливих і гарячкових цих розпитувань, тоді як його товариш не потребував такого ошуканства, не знаючи французької мови. Але стомлений, урешті, настирністю індіян і побоюючись, щоб не роздратувати їх надто впертою мовчанкою, Гейворд пошукав очима Магуа, котрий міг би перекласти його відповіді на ці дедалі погрозливіші допити.

Магуа вівся зовсім не так, як його товариші. Коли одні прагнули задовольнити свою дитинну пристрасть до прикрас, пошарпуючи навіть жалюгідні розвідникові пожитки, а інші знов з кровожерною хіттю в очах розшукували власника тих пожитків, Хитрий Лис стояв трохи віддалік бранців, заховуючись так спокійно й утихомирено, наче він уже досяг головної мети своєї зради. Вперше побачивши очі свого недавнього провідника, Гейворд поспішив одвести погляд, вражений зловісним, хоч на позір стриманим, блиском у його очах. Здолавши, одначе, відразу і не дивлячись на гурона, Гейворд примусив себе озватись до нього:

— Хитрий Лис — великий вояк, і він скаже неозброєному чоловікові, про що його питають переможці.

— Вони питають за мисливця, що знає всі стежки в лісі, — каліченою англійською мовою відповів Магуа, криво посміхаючись і торкаючи рукою листя, що ним було перев'язано йому рану на плечі. — Це Довгий Карабін. Рушниця в нього влучна, а око ніколи не дрімає. Але як і пістоль білого ватага, вона безсила відібрати життя у Хитрого Лиса.

— Лис занадто хоробрий вояк, щоб пам'ятати про рани, завдані на війні, або про руки, що те вчинили.

— Чи ж то була війна, як стомлений індіянин відпочивав під деревом, щоб підкріпитися своїм коржем? Хто наслав у кущі скрадливих ворогів? Хто ножа видобув? У кого на язиці був мир, коли серце жадало крові? Хіба Магуа сказав, що відкопав свого топірця і зняв свою руку із зброєю?

Данкен не зважувався відбити ці закиди, нагадавши про заздалегідь задумане зрадництво, та й узагалі він погорджував якимось поясненням, — тим-то він не відповів нічого. Магуа, здавалось, теж не хотів дальшої суперечки, чи там і розмови, — бо він знову сперся до скелі, де й перше стояв. Але коли нетерплячі дикуни збагнули, що короткий діалог скінчено, знявся той самий крик: «Довгий Карабін!»

— Ти чуєш? — мовив Магуа з затятою байдужістю. — Червоношкірі вимагають життя Довгої Рушниці або навзамін крові тих, хто його приховує. — його немає, він далеко, його вже не здогнати.

Лис посміхнувся холодно і зневажливо, відповідаючи:

— Коли білий чоловік помирає, він думає, що знаходить спокій. Але червоношкірі вміють брати на тортури навіть тіні своїх ворогів. Де його тіло? Хай гуроии побачать його скальп!

— Він не помер, він утік.

Не ймучи віри, Магуа похитав головою.

— Хіба він птах, щоб розпластати крила, чи риба, щоб пливти без повітря? Білий ватаг читає книжки, і він думає, що гурони дурні!

— Хоч Довгий Крабін і не риба, він може плавати. Коли скінчився порох і гуронам очі хмара заступила, він поплив за течією.

— А чого білий ватаг лишився? — усе ще не ймучи віри, спитався індіянин. — Чи він каліка, що йде на дно, чи йому скальп на голові не милий?

— Якби ще був живий ваш забитий товариш, що впав у водоспад, він би підтвердив, що я не камінь, — відповів запально юнак, у гніві послуговуючись тією хвальковитою мовою, що може викликати захоплення в індіянина. — Білий чоловік вважає, що лише боягуз кидає своїх жінок у біді.

Магуа пробурмотів кілька слів крізь зуби і відповів уголос:

— А делавари вміють плавати так само добре, як і скрадатись у кущах? Де Великий Змій?

Данкен, який з цих канадських прізвищ зрозумів, що його недавні товариші далеко краще знані його ворогам, ніж йому самому, відповів неохоче:

— Він також пішов за водою.

— А де Стрибкий Олень?

— Я не знаю, кого це ти називаєш Стрибким Оленем, — сказав Данкен, радий нагоді затягти розмову й виграти час.

— Анкеса, — пояснив Магуа, вимовляючи делаварське ім'я ще з більшою трудністю, ніж англійські слова. — Прудкий Лось, як каже білий чоловік, звертаючись до молодого могіканина.

— Ми з тобою трохи плутаємо слова, Хитрий Лисе, — мовив Данкен, намагаючись нав'язати суперечку. — Адже «олень» і «лось» — це зовсім різні тварини…

— Авжеж-бо, — муркнув індіянин своєю рідною мовою. — Блідолиці балакливі, як баби! В них по два слова на кожну річ, тоді як у червоношкірого говорить самий звук голосу. — І потім знов перейшов на англійську — Стрибкий Олень — це син Великого Змія. Чи він перескочив річку й утік до лісу?

— Коли ти говориш про молодого делавара, то він також поплив за водою.

Такий спосіб утечі зовсім, як на індіянина, не виглядав неймовірно, і Магуа охоче признав правду цих слів, тим самим зайвий раз показавши, як низько він цінував бранців. Щодо його товаришів, то вони виразно були іншої гадки.

Гурони чекали наслідку цього короткого діалога з притаманною їм терплячістю, так що мовчанка охопила поступово всю їхню зграю. Коли Гейворд замовк, вони всі як один звели погляди на Магуа, промовисто вимагаючи пояснень. Їхній тлумач показав на річку і з'ясував їм усе за допомогою жестів та кількох слів. Індіяни, зрозумівши, як усе склалося, зчинили страшенний гвалт, що свідчив про глибоке їхнє розчарування. Декотрі побігли до річки, несамовито розмахуючи руками, інші плювали на воду, обурюючись, що вона зазіхнула на законні права переможців. Дехто, і саме не найслабші чи найменше жорстокі із зграї, кидали на бранців похмурі погляди, що відбивали люту ненависть у серцях, стримувану тільки звичним самовладанням. А один чи двоє і зовсім не крилися,