Читати книгу - "Останній з могікан"

погрозливими жестами виявляючи свої злостиві почуття, що від них не оборонили б сестер ані врода їхня, ані стать. Темна дикунова рука схопила кучму розкішного волосся Еліс, що вільно спадало дівчині на плечі, а ніж пройшовся довкола її голови, демонструючи, як то буде обтято цю прегарну оздобу. Побачивши це, юний офіцер зробив розпачливу й даремну спробу підскочити до дівчини. Руки-бо Гейвордові були зв'язані, і при першому ж порухові він відчув, як плечі йому наче залізними лещатами стис той самий дужий індіянин, що ватагував усією зграєю. Збагнувши, що всякий опір такій переважній силі ворога був би марний, він мовчки скорився долі і лише кількома тихими й теплими словами спробував підбадьорити своїх супутниць, — що, мовляв, індіяни незчаста здійснюють власні погрози.

Одначе, хоч Данкен знаходив слова втіхи заспокоювати перестрах сестер, він не був такий наївний, щоб самому обманюватись. Він добре знав, наскільки умовна зверхність індіанського ватага: адже частіш вона спирається на фізичну силу, а не на яку моральну вищість. Тобто небезпека була тим більша, чим численніший гурт індіян. Хоч би й який авторитет мав ватаг, наказ його міг бути порушений щомиті рукою зухвалого індіянина, котрий вирішив би скласти жертву тіням своїх загиблих друзів чи кревних. Отож, виглядаючи спокійним і стриманим, Данкен відчував, як серце йому завмирало кожного разу, коли хто з переможців підступав заблизько до безпорадних сестер або зупиняв свій понурий погляд на тендітних постатях дівчат, занадто слабосилих, щоб опиратись навіть абиякому насильству.

Його побоювання, однак, значною мірою уляглися, коли він побачив, що ватажок зібрав вояків на раду. Розмовляли недовго, а мовчання більшості індіян посвідчувало, що ухвалу прийнято одностайно. З того, що промовці часто вказували в напрямку укріплення Веба, було ясно, що вони стережуться небезпеки саме звідти. Це міркування, очевидно, скріпило їхню охоту чим скорше вибратись у дорогу.

Під час цієї короткої наради збувшись найбільших страхів, Гейворд мав нагоду з подивом приглянутись, як обережно, дарма що військові дії скінчилися, гурони підпливали до острова.

Як уже було сказано, горішню частину острова становила суцільна скеля, без будь-якого захистку, окрім кількох колод, що прибилися з течією. Саме тут і пристали індіяни, задля цього перенісши човна суходолом попри водоспад. Дванадцятеро чоловік учепилося за боки невеликого човна, зброю поклавши всередину. Кермували човна двоє найвправніших вояків, розмістившись так, щоб мати на очах увесь небезпечний прохід. Завдяки цьому вони й добилися верхів'я острова в тім самім місці, що стало фатальним для їхніх попередників. Але тепер індіян було більше числом і вони мали вогнепальну зброю. Що саме в такий спосіб вони висадилися — була річ очевидна для Данкена, бо тепер індіяни перенесли човна з горішнього краю острова і спустили на воду біля виходу із зовнішньої печери. Тільки-но це було зроблено, ватажок дав команду бранцям сідати в човна.

Опір був неможливий, а протести марні, тож Гейворд показав приклад покірливості, першим рушивши до води. Невдовзі вони вже всі вчотирьох сиділи в човні, у тім числі й Девід, що й досі не виходив з дива. Гурони, дарма що не знали вузьких проходів поміж невеликими нуртами та бистрінню, загалом достатньо орієнтувалися на таких річках, щоб і іс допуститись якої небезпечної помилки. Коли вояк, призначений на стернового, зайняв своє місце, увесь загін увійшов знов у річку, і суденце попливло за течією. Через хвилину бранці опинилися на південному березі потоку, майже навпроти того місця, де вони висідали минулого вечора.

Тут відбулася ще одна коротка, але поважна нарада, під час якої із схованки в лісі Приведено тих самих коней, що їх перелякові Наші подорожани приписували найбільші свої нещастя. Тепер загін розділився. Старший ватаг, про якого не раз уже згадувано, сів на Гейвордового коня і повів більшу частину індіян просто через річку, де їх скоро й покрив ліс. Бранці залишилися під вартою шести дикуиів на чолі з Хитрим Лисом. Данкен спостерігав усе це з новим неспокоєм.

Йому хотілося вірити, судячи з незвичної поміркованості індіян, що його зберігають як полоненця, щоб передати Монкалмові. В людей у нещасті думка рідко має спокій — фантазія найвигадливіша тоді, як її підохочує надія, хай і слабка там чи непевна. Так і Гейворд: він припускав, що ворог може грати на батьківських почуттях полковника Манро, аби нахилити його до зради. Бо хоч французький командувач завдяки мужності й винахідливості своїй зажив високої слави, знаний він був і як добрий майстер різних підступів, що не вельми погоджуються із суворими приписами моральності, — чим якраз і зганьбила себе європейська дипломатія того часу.

Але всі ці клопітні й вигадливі розумування звелися нанівець поведінкою переможців. Частина загону, яку очолив високий вояк, рушила в бік озера Горікен, отже бранцям стало ясно, що їх залишено на сумнівну ласку їхніх диких ворогів. Занепокоєний дізнатись хоч би й найгірше і готовий у разі потреби вдатися до сили золота, Данкен вирішив притлумити свою відразу до Магуа. Звертаючись до свого колишнього провідника, що прибрав тепер постави старшого в загоні, він намагався говорити якомога дружнім і довірливим тоном:

— Я хотів би перемовити з Магуа про те, що годиться чути лиш такому великому ватагові, як він.

Магуа знеквапливо скосив оком на юного офіцера і відповів:

— Кажи, дерева не мають вух!

— Але червоношкірі гурони не глухі, і мова, добра для великих мужів племені, може сп'янити молодих вояків. Коли Магуа не хоче слухати, королівський офіцер знає, як мовчати.

Індіянин сказав щось недбало до товаришів, які, своїм звичаєм незграбно, сідлали коні для сестер, і ступив трохи вбік, непомітним рухом кивнувши Гейвордові.

— Тепер кажи, — мовив він, — коли слова твої варті, щоб їх Магуа слухав.

— Хитрий Лис довів, що він гідний цього почесного ім'я, яке дали йому канадські батьки, — почав Гейворд. — Я бачу його мудрість і все, що він зробив задля нас, і не забуду цього, коли надійде час винагороди. Так, Лис довів, що він великий ватаг не тільки на раді, а й тоді, коли треба ошукати ворога!

— Що зробив Хитрий Лис? — холодно запитав індіянин.

— Як!? Хіба ж це не він бачив, що в лісі на кожному кроці чигають вороги і що навіть змія не може проповзти проміж них непомічена? І хіба це не він заблукав, щоб замилити очі гуронам? Хіба це не він прикинувся, ніби повертається назад до свого плем'я, що зле з ним повелося і вигнало його від своїх вігвамів, як собаку? І коли ми зрозуміли його наміри, чи ж не ми допомогли