Читати книгу - "Двір Хаосу"

— Ти трохи зарано, — зауважив я. — Я тільки відпочивав.

Він хихикнув.

— Я лише з'явився подивитися на принца Амбера, — сказав звір. — Що-небудь інше було б провізією.

Він знову засміявся, так як і я.

— Тоді бенкетуй очима. Що-небудь інше, і ти виявиш, що я достатньо відпочив.

— Ні, ні, — поспішив запевнити мене шакал. — Я прихильник Дому Амбера. Мене приваблює королівська кров, принци Хаосу. І конфлікт.

— Ти нагороджуєш мене незнайомим титулом, мій зв'язок з Двором Хаосу є, головним чином, справою генеалогії.

— Я думаю про образи Амбера, що проходять через Відображення Хаосу, створюючи порядок. І все ж, у центрі порядку, уособлюваного Амбером, діє сама хаотична сім'я, точно так само, як Будинок Хаосу — спокійний і мирний. І все ж у вас є зв'язки, так само як свої конфлікти.

— В даний момент, — сказав я, — мене не цікавить полювання за парадоксами й термінологічні ігри. Я намагаюся дістатися до Двору Хаосу. Ти знаєш дорогу?

— Так, — сказав шакал. — Це недалеко, з точки зору польоту стерв'ятника. Йдемо, я покажу тобі потрібний напрямок.

Він повернувся і почав йти геть, я пішов за ним.

— Я не надто швидко рухаюся? Ти, здається, втомився.

— Ні. Продовжуй в тому ж дусі. Він напевно за межами цієї долини, чи не так?

— Так. Ось тунель.

Я пішов за ним через пісок і гравій, і по сухій твердій землі. По обидві сторони нічого не росло. Коли ми йшли, тумани порідшали і прийняли зеленуватий відтінок: ще один фокус цього смугастого неба, припустив я. Через деякий час я гукнув:

— Далеко ще? І наскільки?

— Тепер не дуже далеко, — відповів він. — Ти втомлюєшся? Бажаєш відпочити?

Говорячи, він озирнувся, зеленувате світло надало його потворним рисам страшнуватий відтінок. І все ж, я потребував провідника, і ми попрямували вгору по схилу, що здавалося правильним.

— Є тут де-небудь поблизу вода? — Запитав я.

— Ні. Нам довелося б повернутися на пристойну відстань.

— Забудь про це. У мене немає часу.

Він знизав плечима, засміявся і пішов далі. Туман ще трохи розсіявся, поки ми йшли, і я міг бачити, що ми вступаємо на низьку гряду гір. Я спирався на свій посох і зберігав колишню швидкість.

Ми постійно піднімалися, напевно, з півгодини, грунт ставав все кам'янистішим, кут підйому все крутішим. Я виявив, що починаю важко дихати.

— Почекай, — окликнув я його. — Тепер я хочу відпочити. Я думав, що ти сказав, що тепер недалеко.

— Прости мене, — сказав він. — За шакалоцентризм. Я судив категоріями своєї породної швидкості. Я в цьому помилився, але ми-таки майже там. Він знаходиться серед скель якраз попереду. Чому б не відпочити там?

— Гаразд, — погодився я, і знову закрокував.

Незабаром ми дісталися до кам'яної стіни, яка, як я зрозумів, була підніжжям гори. Ми вибирали собі дорогу серед окреслюючих її уламків скель і прийшли, нарешті, до отвору, який вів у пітьму.

— Ось вона тобі, — сказав шакал. — Дорога пряма і немає ніяких прикрих бічних відгалужень. Проходь собі на здоров'я і гарної тобі швидкості.

— Спасибі тобі, — сказав я, кидаючи на час думки про відпочинок та крокуючи всередину. — Ціную це.

— Радий допомогти, — відповів він за спиною у мене.

Я зробив ще кілька кроків і щось захрумтіла у мене під ногами, а коли я стусаном відкинув його убік — загриміло. Це був звук, який непросто забути, підлога була всіяна кістками.

Позаду мене пролунав тихий, швидкий звук, і я знав, що у мене немає часу вихопити Грейсвандір. Тому я повернувся, піднявши перед собою посох, і зробивши їм випад.

Цей момент блокував стрибок звіра, вдаривши йому в плече. Але він так само відкинув мене назад і я покотився серед кісток. Поштовхом посох вирвало у мене з рук, і у вирішальну частки секунди, дану мені падінням мого супротивника, я вибрав з двох можливостей можливість скоріше вихопити Грейсвандір, ніж намацати в темряві посох.

Я зумів витягнути меч з піхов, але це і все. Я все ще був на спині з вістрям моєї зброї вліво, коли шакал піднявся і знову стрибнув. Я з усіх сил вдарив його ефесом по морді.

Удар віддався в моїй руці і плечі. Голова шакала відсахнулася назад, а його тіло вивернулася вліво від мене. Я негайно привів вістрі на пряму між нами, стиснувши руків'я обома руками, і зумів піднятися на праве коліно перш, ніж він загарчав і знову кинувся на мене. Як тільки я побачив, що меч націлений точно, я вклав в удар всю свою вагу, глибоко встромивши клинок у тіло шакала. Я швидко витягнув його і відкотився геть від ще клацаючих щелеп. Шакал заверещав, спробував піднятися, знову звалився. Я лежав, важко дихаючи, там де впав. Я відчув під собою свій посох і схопився за нього. Я перемістив його так, щоб оборонятися, і відповз спиною до стіни печери.

Звір, однак, більше не піднімався, а лежав там, рухаючи кінцівками. У тьмяному світлі я зумів розгледіти, що його рве. Запах був пригнічуючий.

Потім він повернув очі в моєму напрямку і лежав абсолютно не рухаючись.

Потім очі його закрилися і дихання припинилося.

Я залишився зі смородом.

Я піднявся, все ще спиною до стіни, все ще з палицею перед собою, і зміряв його довгим поглядом. Минуло багато часу, перш ніж я зміг змусити себе вкласти меч назад у піхви.

Швидке обстеження показало мені, що я знаходився не в тунелі, а всього лише в печері.

Коли я вибрався назовні, туман став жовтим. І його ворушив тепер вітер з нижніх країв долини.

Я притулився до скелі і спробував вирішити, який вибрати шлях. Тут не було ніякої справжньої стежки.

Нарешті, я відправився наліво. Цей шлях здавався дещо крутіше, а я хотів якомога швидше опинитися над туманом і в горах. Посох продовжував добре служити мені. Я весь час прислухався до звуків поточної води, але кругом нічого не було.

Я вперто йшов далі, продовжуючи підніматися, і туман справді порідшав і змінив колір. Нарешті, я зміг розгледіти, що піднімаюся до широкого плато. Над ним я почав вловлювати проблиски неба, багатоколірного і перемішаного.

За моєю спиною пролунало кілька різких ударів грому, але я все ще не міг розглянути розташування грози.

Тому я прискорив крок, але через кілька хвилин у мене почала крутитися голова. Я зупинився і сів, важко дихаючи, на землю. Мною опанувало відчуття невдачі. Навіть якщо я зумію піднятися на плато, у мене було таке почуття, що гроза загуркоче