Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

Кивнувши Вайлю, знову зайшов у пiдсобку й накинув робочу куртку. Вiзок iз собою я не взяв, але про людське око перекинув через плече кiлька чистих рушникiв, а потiм пiднявся на сьомий поверх. Увiйшов у 713-й, зачинив за собою дверi. Туга ссала моє серце, як гiгантська мiфiчна змiя. Я впав на її лiжко. Менi не було страшно, що Вона раптом зайде. Менше з тим! Вона приїхала сюди у справах. У серйозних бiзнесових справах. У неї немає окулярiв i неуважностi, їй не властивi боязкий погляд i незграбнiсть. О, я бачив цих жiночок, що починали з «човникових» поїздок у сусiднi Польщу чи Туреччину! Вони не успадковували батькiвський бiзнес, як Монiка, вони всього домагалися самi, й тому їхнi лисячi мордочки через десять рокiв хижо вишкiрились. А смирення, навiюване з поколiння в поколiння, вирвалося назовнi повною i безмежною вседозволенiстю, яку дають грошi.

Дiвчинка в окулярах, iз кремом на кирпатому носику, вмерла.

Вiд подушки пахло лавандовою свiжiстю з нашої пральнi, яка вже менi остогидла. Я звiвся з лiжка, навмисне залишивши на ньому заглибину. А потiм… Потiм учинив, як останнiй бешкетник у пiонерському таборi: зав’язав рушник вузлами, згадавши, як у таборi «Орлятко», а потiм в армiї, ми прибивали до пiдлоги чиїсь капцi, пришивали ковдру до простирадла чи писали на дзеркалах непристойностi зубною пастою.

Я жбурнув рушника на зiм’яту мною постiль. Це було геть немудро.

Очевидно, менi знову пора готуватися до розмови з Монiкою…

***

Обiдати я поїхав до Асрi. По дорозi переконував себе, що їду лише пообiдати. Але я нiколи не їздив iз цiєю метою в Асрi.

Це було невелике, як, утiм, i всi тут, мiстечко, що славилося виноробством. Перекладалася його назва так: «чавильня». У середньовiччi всi мешканцi мiста збиралися на винокурнi, залазили у величезнi казани зi стиглим виноградом i чавили його босонiж.

Я щось замовив собi в ресторанi, але їжа не смакувала. Спостерiгав за поодинокими перехожими i групами туристiв, намагаючись у всiх жiнках упiзнати свою «пiдопiчну». Якось менi навiть здалося, що це Вона. Жiнка була в елегантних черевичках (шкода, що я не запам’ятав їхнього кольору), у вузькому свiтло-жовтому платтi й такому самому солом’яному капелюшку iз широкими крисами. За ними й за темними скельцями сонцезахисних окулярiв я не мiг добре розгледiти нi її обличчя, анi кольору пiдiбраного пiд капелюшок волосся. Вона сидiла в барi на протилежному боцi площi й пила сiк. Я, нiби пес, роздував нiздрi, намагаючись виловити з-посеред тисячi вуличних запахiв легкий аромат бузку. Але, на жаль, я все-таки був людиною, а не псом, менi було легше вифантазувати цей аромат, анiж вiдчути його. Хвилини за три, коли я був майже упевнений, що знайшов i впiзнав її, до панi пiдiйшли двоє чоловiкiв (я безпомилково впiзнав у них корiнних мешканцiв), i всi троє заговорили англiйською. Я не мiг розiбрати, про що вони говорять, але чiтко розпiзнав артикуляцiю.

Потiм я побачив другу — блондинку в рожевих бриджах… Третя — коротко стрижена русявка, витончена, як статуетка, — теж могла бути нею. Згодом мiй погляд виривав iз юрби чи не кожну жiнку. Навiть не пропустив огрядну кучеряву панi, пишно вбрану, вже постбальзакiвського вiку… Менi було все одно, як Вона виглядає. Голова йшла обертом. Я просiвав усiх через сито, як пекар — борошно, i зрештою, в ситi залишилась ота перша, з бару. Хiба Вона не могла говорити англiйською? Ото дивина для успiшної бiзнес-ледi! Нехай це буде Вона, вирiшив я. I знову обернувся до бару. Але жiнки там уже не було. Знову постало запитання: що я роблю тут, в Асрi? Й узагалi… Я вiдчував, що занедужую на якусь невiдому хворобу, що лякає мене. Найiмовiрнiше, її вiрус осiв у менi давно. Може, з дитинства. Я раптом згадав про дивну тугу, яка раптово охопила мене, мабуть, у рокiв десять. Потiм я мiг притамувати її, обдурити, ненадовго втекти вiд неї. Напевно, тому й не реалiзувався… Кожен у життi робить лише одну справу, попри те, що хапається за багато речей. Я усвiдомив це не дуже давно. Письменник пише одну книгу, навiть якщо з-пiд його пера вийшло сорок романiв. I ця книга наскрiзь пронизана однiєю нав’язливою iдеєю. У Муракамi це колодязь, у Мiллера — секс, у Павича — мiфiчний епос. Та й маляр, навiть змiнюючи технiку письма, оповiдає про одне й те саме. Важлива тiльки стилiстика, за якою тебе вiдрiзняють вiд iнших. Можливо, менi судилося було стати непоганим письменником чи музикантом, але я зрозумiв це занадто пiзно. Якби я не боявся думки про своє покликання у п’ятнадцять рокiв, усе, можливо, склалося б iнакше. Але хто може вгадати свiй шлях так рано?…

У ресторанi, де я знехотя колупав виделкою нiжку ягняти, запечену в сметанi й прикрашену базилiком, були виннi льохи. Туди час вiд часу спускалися туристи на дегустацiю. Я пiдкликав хазяїна, познайомився з ним — його звали Семюель Росса — i, заплативши кiлька лiр, увiйшов у прохолодне пiдземелля. В напiвмороцi бiля стiн стояли бочки з вином, а на дерев’яних полицях лежали пляшки з напоями рiзних сортiв. Пiдземний лаз, обгороджений турнiкетом, вiв кудись углиб — iз нього вiяло вогкiстю. Таких таємних ходiв на островi — безлiч. Пiд час воєн їх використовували як бомбосховища чи переходи з одного до другого будинку (ба навiть мiста). Мiсцевi жителi не дивувалися, коли копачi колодязiв натикалися на кам’янi коридори. Я запитав у Сема дозволу зайти за турнiкет.

— Це небезпечно, — сказав вiн. — Я й сам не бував далi вiд другого повороту. Можна не повернутись… У вiйну мiй батько переховував тут пiвмiста, а нинi син улаштовує дискотеки…

Я скуштував кiлька рiзновидiв вин, особливо налягаючи на «Шардоне». Вона теж пила його…

— Я чув, що хтось приїхав домовлятися про постачання цього вина за кордон, — нiби мiж iншим сказав я.

— Невже? — здивувався господар. — Я нiчого про це не знаю.

Бiльше говорити не було про що. Я шукав нагоду вiдiслати його нагору. Раптом у пiдвал спустилася група туристiв, i господар побiг до них. Скориставшись iз метушнi, я пiрнув пiд турнiкет i зробив кiлька швидких крокiв уперед — темрява вiдразу ж заковтнула мене.

Я давно не вiдчував справжнього холоду, з того часу, коли бовтавсь у вiдкритому морi. З