Читати книгу - "Поштамт"

2

Іподром пересунувся узбережжям униз десь на сотню миль. Я й надалі орендував квартиру в місті. Сідав у машину й гнав. Раз чи двічі на тиждень. Повертався до квартири, перевіряв пошту, часом лишався на ніч, а тоді їхав назад.

То було добре життя, і я почав вигравати. Щовечора після останнього заїзду я трохи перехиляв у барі, лишаючи бармену добрі чайові. Виглядало на нове життя. Я не міг помилятися.

Якось я навіть не став дивитися останній заїзд. Пішов до бару. Зазвичай ставив 50 доларів на переможця. Поставиш кілька разів 50 на переможця — і враження, що ставиш на нього 5 чи 10.

— Скотч із водою, — звернувся я до бармена. — Гадаю, цей заїзд я послухаю з динаміка.

— На кого ставили?

— Синя Панчоха, — відповів я. — 50 на переможця.

— Забагато ваги.

— Жартуєте? Добрий кінь запакує 122 фунти, претендуючи на 6 тисяч доларів. Що значить, відповідно до умов, що кінь зробив дещо, чого не зміг зробити жоден інший кінь у заїзді.

Звісно, на Синю Панчоху я ставив з інших причин. Завжди дезінформую. Конкуренти мені ні до чого.

У ті часи внутрішнього телебачення вони не мали. Репортажі транслювались по радіо.

Я підняв 380 доларів. Якщо програю в останньому заїзді, прибутку в мене все одно буде 330. Вдалий робочий день.

Ми слухали. Диктор згадав про всіх коней, крім Синьої Панчохи.

Мабуть, упала, подумав я.

Вони були на фінішній прямій, уже наближалися до стрічки. Цей іподром був відомий своєю фінішною ділянкою.

Аж тут, перед самісіньким закінченням заїзду, коментатор заволав:

— І ОТ СИНЯ ПАНЧОХА ОБХОДИТЬ СУПЕРНИКІВ! СИНЯ ПАНЧОХА ВИРИВАЄТЬСЯ ВПЕРЕД І… ЦЕ СИНЯ ПАНЧОХА!

— Перепрошую, — сказав я бармену, — я зараз буду. Мені скотч із водою, подвійний.

— Так, сер, — відповів він.

Я пішов, затримавшись коло малого табло біля бігових доріжок. Синя Панчоха йшла 9/2. Що поробиш, це не 8 чи 10 до одного. Проте я ставив на переможця, а не на ціну. І отримав 250 доларів із дріб’язком. Тоді повернувся до бару.

— А хто вам подобатиметься завтра, сер? — Спитав бармен.

— До завтра ще дожити треба, — відповів я.

Допив, лишив долар на чай і пішов.

3

Вечори мало різнилися один від одного, їхав собі вздовж берега, шукаючи, де б повечеряти. Баглося, щоб дорого й малолюдно. Я такі місця почав носом чути. Міг визначити їх із вулиці. Столик із прямим видом на океан щоразу вам не дістанеться, як не схочете зачекати. Однак із вашого місця буде видно і океан, і місяць, що налаштовує на романтичний лад. Налаштовує насолоджуватися життям. Зазвичай замовляв собі малу порцію салату й великий біфштекс. Офіціантки мило всміхалися і стояли напрочуд близько. Тривалий я шлях пройшов від хлопчака на бійнях, який перетнув країну із залізничною шляховою бригадою, який працював на фабриці собачих сухих кормів, який спав на паркових лавах, який працював на копійчаних роботах у дюжині міст по всій країні.

Після обіду я шукав мотель. Теж доводилося трохи поїздити. Спершу я зупинявся взяти віскі й пива. Уникав місць із телевізорами. Чисті простирадла, гарячий душ — оце зручності. То було чарівне життя. І я від нього не втомлювався.

4

Сидів я в барі між заїздами й там побачив цю жінку. Господь, чи хто там, знай собі створює жінок і викидає їх на вулиці: у цієї дупа завелика, у тої цицьки замалі, ця божевільна, а та психована, ця святенниця, та ворожить на бобах, а ця то бздне, то пердне, у тої ніс великий, у цієї ноги кістляві…

Але зрідка підходить жінка у повному розквіті, що проривається крізь свою сукню… Сексуальне створіння, прокляття й кінець усього сущого. Підводжу очі й бачу таку — стоїть у кінці шинкваса. Була майже геть п’яна, бармен відмовлявся її обслуговувати, вона почала скаржитися, викликали місцевого охоронця, той узяв її за руку, виводячи з бару і перекидаючись репліками.

Я допив і пішов за ними.

— Офіцере! Офіцере!

Він зупинився й глянув на мене.

— Моя дружина щось накоїла? — спитав я.

— Ми гадаємо, що в неї алкогольне отруєння, сер. Збирався провести її до воріт.

— До стартових воріт?

Він розсміявся.

— Ні, сер. До виходу.

— Я потурбуюся про неї, офіцере.

— Добре, сер. Однак переконайтеся, щоб вона більше не пила.

Я не відповів. Взяв її за руку і завів назад.

— Дякувати Богові, ви врятували мені життя, — сказала вона.

Її стегно вперлося в мене.

— Нема за що. Мене звуть Генк.

— Я Мері Лу, — відповіла вона.

— Мері Лу, — сказав я, — я тебе люблю.

Вона засміялася.

— До речі, ти ж не ховаєшся за колонами в опері, чи не так?

— Ні за чим я не ховаюся, — сказала вона, випинаючи груди.

— Ще вип’єш?

— Авжеж, але цей мене не обслужить.

— На іподромі є й інші бари, Мері Лу. Давай нагору піднімемось. Принишкни. Зачекай, і я повернуся з чимось для тебе. Що ти п’єш?

— Немає жодної різниці, — сказала вона.

— Скотч із водою підійде?

— Звісно.

Решту програми того дня ми пиячили. З нею мені щастило. Виграв у двох із трьох останніх заїздів.

— Ти на машині? — спитав я.

— Приїхала з якимось драптогузом, — відповіла. — Забудь його.

— Якщо ти змогла, то і я зможу.

Ми забралися до машини, і її язичок затріпотів у моєму роті, наче маленька розгублена змійка. Ми відірвалися одне від одного, рушили узбережжям. То була вдала ніч. Я взяв столик із видом на море, ми замовляли напої і чекали на біфштекси. Усі навколо дивилися на неї. Я схилився й підпалив її цигарку, думаючи: ця буде геть незла. Усі навколо знали, про що я думаю, і Мері Лу про це знала, і я усміхнувся їй з-поза вогника.

— Океан, — сказав я. — Ти глянь тільки, як штормить, дереться вгору-вниз. А під усім цим громаддям — риба, бідна риба бореться одна з одною, жере одна одну. І ми — як та риба, хіба що ми тут. Один невдалий рух — і ти мертвий. Добре бути чемпіоном. Добре знати твої ходи.

Я дістав сигару й підкурив.

— Вип’ємо ще, Мері Лу?

— Чом би ні, Генку.

5

То було саме те місце. Розтяглося вздовж моря, збудоване над ним. Старе, але з доторком шику. Ми винайняли кімнату на першому поверсі. Чувся шум океану, чулися хвилі, океан можна було вдихнути, відчувалося, як находить і відходить прибій, находить і відходить.

Ми не поспішали, спілкувалися й пили. Потім я підійшов