Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

обов’язки, треба було дати їм якусь пайку з урожаю та наділити їх безмежною владою над селянами. Коротко, єдиним виходом було завести кріпацтво. Іншого виходу московський уряд не міг знайти, хоч би й хотів, бо ж стояв перед непереможною перепоною — небажанням москвина працювати на землі. Лише сила — і то безоглядно жорстока — могла примусити московського «брадяґу» обробляти землю. Отже, бачимо, що московське кріпацтво народилося разом з народженням московської держави. Аналогічно з самодержавством самі московські географічно–економічні обставини породили московське кріпацтво цілком природним шляхом. Іншими словами, кріпацтво в Московщині було державотворчим чинником. Цей погляд на кріпацтво так глибоко увійшов в світогляд москвинів, що вони трималися його навіть тоді, коли побачили самі, що він з державотворчого обернувся на державоруйнуючий, як це було в підбитій ними Україні, а пізніш (з розвитком грошового господарства) навіть і в самій Московщині. Московські царі ніколи не знесли б кріпацтво з міркувань доцільности (як це зробили, напр., англійці), а знесли лише тому, що побачили загрозу революції, що і висловив Алєксандр II. Та сучасні червоні царі, йдучи за здоровим національним інстинктом свого народу, відновили ВСІ старі московські національні традиції, в тому числі і кріпацтво. Відродили всі московські традиції і весь московський світогляд (прикриваючи його більш модерною фразеологією), який вважав і донині вважає кріпацтво державотворчим чинником. Руїна сільського господарства в СССР не змінить цього їхнього всмоктаного з молоком матері погляду.

Разом з кріпацтвом народилася фатальна донині для московської імперії проблема видатности кріпацької праці та зв’язана з нею проблема коштів примусового апарату, без якого неможливо одержати мінімум кріпацької продуктивности. За слушним виразом В. Ключєвского цю «квадратуру кола» пробували вирішити всі царі, імператори і сьогоднішні диктатори.

Деспотичне самодержавство було першим рогом будинку московської держави; кріпацтво було другим. Третім рогом будинку став імперіялізм, який повстав у них так само природно, як самодержавство і кріпацтво, з умов московського життя і який так само, як і вони, був єдиним виходом для москвинів. Єдиним, бо відповідав національній вдачі москвинів — народу кочово–мисливського культурного кола, з його злобною заздрістю до добробуту рільника, з його кровожерством, з його вродженим бандитизмом, з його жадобою нищити все.

Московський уряд переконався на досвіді, що ніяким посиленням примусового апарату не витиснути більше грошей від своїх рабів. На торговельні прибутки не можна було покладатися, бо, крім футра та дерева, не мали майже нічого на продаж, та й торговельний волзький шлях був у руках татар. Не лишалося ніякого іншого виходу, як загарбати багатші сусідні землі і народи. Вже перший московський цар Іван IV Лютий підбиває в 1554 р. Казанську та Астраханську держави (рештки Золотої Орди), здобуваючи тим контроль над волзьким торговельним шляхом. Упоравшись на сході, він звертається на захід — підбиває слов’янську республіку Великий Новгород, відкриваючи тим торговельний шлях на Захід. Спроби підбити дальші європейські землі показали москвинам всю примітивність їхнього військового потенціялу, і вони зрозуміли, що без його поліпшення далеко не зайдуть. Тому всі наступні століття по нинішній день москвини присвятили і присвячують всі матеріяльні і духові сили9 що їх мають, ВИКЛЮЧНО розбудові свого ВІЙСЬКОВОГО потенціялу. Більше половини державного бюджету призначалося на ці цілі — безпосередньо чи посередньо за всіх царів, за всіх імператорів, а за нинішніх диктаторів призначається вже не більше половини, але всі 100% бюджету. Вся економічна та культурна розбудова московської імперії за всіх часів мала і має метою збільшити, поліпшити ВІЙСЬКОВИЙ ПОТЕНЦІЯЛ. І москвини добре вирахували, бо ж усі ті видатки на військо поверталися їм стократно з кожної новозагарбаної землі. Скільки–то вернулося з одної лише України!

За 234 роки (1228–1462) Московщина мала 160 зовнішніх та 90 «внутрішніх» війн. Від 1492 р. до 1595 (за 103 роки) Московщина воювала 50 років. Отже, пересічно один рік воювала, а один рік готувалася до наступної війни (В. Ключєвскій).

Для розбудови військового потенціялу, крім грошей, потрібні були і фахівці, цивілізатори. І всі московські царі, імператори, диктатори запрошують тисячі чужинців (головно українців та німців) на московську військову, державну і культурну службу. Після завоювання Прибалтики німці масово посунули до Московщини. Десятки балтицьких німецьких баронів та тисячі інших німців просякли все московське життя: адміністративне, військове, наукове, навіть наставляючи на московський трон чистокровних німців (Єкатєріна II, Пьотр III). Німці зайняли посади міністрів, губернаторів, ґенералів, адміралів, професорів та тисячі інших, перебираючи найвищі пости канцлерів (А. Бірон, А. Остерман, К. Мініх, С. Вітте, В. Плеве, П. Струве та ін.) чи міністрів (Бенкендорф, Дубельт, Нессельроде, Нольде, Таубе, Фредерикс, Штюрмер, Саблер, Меллер та ін.). Зароїлося в московській імперії всяких: Адельсон, Астенберг–Віґонт, граф Адлерберґ, Бурман, бар. Будберґ, Гр. Борх, бар. БломберГ, Баумгартен, Бельґардт, бар. Більдерлінґ, бар. Біспінґ, Бетхер, Бетіхер, Бунґе, бар. Боде, Барк, гр. Берг, Балк, Вітте, бар. Брінкен, Брінкман, кн. Вітґенштайн, Валь, Вільперт, Волькенштайн, Вульферт, бар. Гойнінґтейн, Ґершельман, Ґросман, Ґлазенап, гр. Ґреббе, Ґерноґрос, Ґротен, Ґірс, Ґрінсберг, бар. Ґревеніц, бар. Ґрейфенфельц, Ґіленшмідт, Ґрюнвальд, Ґрессер, Дрейер, Дерфельден, бар. Дрізен, бар. Драхенфельц, Ексе, Ессен, Здекауер, бар. Зальца, бар. Ікскюль, бар. Ґільденбанд, Коцебу, Кубе, бар. Каульбарс, Кауфман, гр. Кайзерлінґ, ґр. Клейнміхель, Клейґельс, бар. Корф, гр. Келлер, Клюке, Клюгенау, герцог Лейхтенберзький, гр. Ламсдорф, Ландсберг, Лауніц, Лампе, Ліґнау, бар. Меллер, Лемке, бар. Местмахер–Будде, Мейер, бар. Медем, бар. Майдель, Моріц, бар. Мейендорф, Міллер, бар. Маас, бар. Менгден, Нейґардт, Нідерміллер, бар. Нольде, бар. Нолькен, ОльдербурГ, бар. Остен–Саксен, Петерс, Плеске, бар. Позен, Плеве, Пілляр, Пільхау, Пістелькорс, Прітвітц, Пальшау, гр. Пален, бар. Рооп, Ротт, Рейценштайн, Рененкампф, бар. Рауш, Траубенберг, бар. Розен, Раух, Раабен, Ріхтер, Рейнбот, Розеншільд, Паулін, бар. Таубе, Тотлебен, бар. Тізенгаузен, Трейчке, бар. Торнау, Шель, Фредерікс, Фелькерзам, Фальх–Фейн, бар. Унгер–Штернберг, бар. Штейнгель, бар. Штемпель, бар. Швахгайм, бар. ІІІіллінґ, Шванебах, Штюрмер, бар. Цеге, Мантойфель, бар. Штальберг, бар. Стааль, Гольштейн, бар. Сіверс, Саблер, Старк і т. д. Це лише високопоставлені барони та фони, і то частинка їх, а середньої та меншої риби Шваців, Шульців, Беккерів, Шмідтів, Мейерів, Фаців, Амбертів десятки, а може, і сотки тисяч (за: В. Гомзин. «Большевизм»). Між іншим, власником кріпака Тараса Шевченка був німець Ф. Енґельгардт.

Німці реорганізували московську армію, флот, державну адміністрацію, фінанси; збудували фабрики; піднесли науку, шкільництво. І не лише за царів та імператорів. Після Рапальського договору 1926 року сотки німецьких інженерів закладали основи індустріялізації СССР. По 2–ій світовій війні (1939–1945) вже не сотки, тисячі німецьких інженерів побудували москвинам кораблі, підводні човни, літаки, повзи (танки), ракетову зброю, атомові бомби.

Без чужинецької допомоги москвини були б не мали