Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Діви ночі. Книга друга 📚 - Українською

Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Діви ночі. Книга друга" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27
Перейти на сторінку:
вдути? — поцікавилась Надя, солодко потягуючись.

— Я думаю, ти мені складеш компанію.

Я підсунув журнальний столик і розставив на ньому пляшки та келишки.

— Ну-ну, і що це буде за коктейль?

— Називається «Зимна Мері».

— Чому «зимна»?

— Фригідна тому що. Для гарячої бракує коньяку.

— Не хочу. Суміші з коньяком надто підступні. Коли я п’яна, я собою не керую.

— Відколи це? За моєї пам’яті ти ще керувала собою.

— А тепер ні.

— І чим це небезпечно для мене?

— Невідомо.

— Так між нами, я пообіцяв Франьові до тебе не доторкатися.

— Брешеш!

— Він мене попередив, щоб я до тебе не пхався.

— Брешеш!

— А як ти гадаєш, чому він вивів мене на кухню?

— Дебіл!

За це ми і випили. Після двох келихів, я відчув суттєву полегкість, мої нерви заспокоїлися, і в милому патяканні з Надею проминув весь вечір. Але навіть тоді, коли вона нарешті пішла спати, я не склепив повік.

XVII

Франьо повернувся пізно вночі. З його щасливого обличчя можна було здогадатися, що облава вдалася.

— Ну, все! — вигукнув він. — Фірмі пана Ромця настав капець! Що ти там міряєш? Налий і мені.

— Розказуй, не трави душу.

Він упав на канапу з келихом, жадібно відпив і сказав:

— Ми зупинили авта на сусідній вулиці, далі пішли пішки. Міліція оточила всі три будинки, а тоді висадила двері. Ті жлоби навіть не боронилися, їх раз-два скрутили, речові докази — дві касети — знайшли там, де вказав. І шлюс!

— Ну, і кого ви загребли?

— Пана Ромця, пана Зенця, його жінку, ще того бурмила Макса… Ну, там ще була служниця, але ми її відпустили… Стара баба. Ще якась дівчинка спала. Ми її не рухали.

— Стривай, а фрау Ольга?

— Фрау Ольга? — перепитав Франьо, і мені відразу стало кисло на душі. — Яка фрау?

— Там була ще одна жінка. Вона серед них, може, найнебезпечніша.

— Ніякої жінки ми не бачили. В першому будинку був Роман, Макс і служниця. В другому тільки якась дівчинка. А в третьому Зеньо і його жінка.

— І ви всюди дивилися?

— По всіх кімнатах, по всіх закамарках.

— А там, де спала дівчинка?

— Але там нікого не було!

— Під ліжком дивилися?

Франьо наморщив чоло і здвигнув плечима…

— Чорт його знає… Повинні були дивитися.

— Зрозуміло. Вона випорснула.

Неясна тривога раптом охопила мене.

— Франю, поїхали!

— Куди? Я спати хочу.

— Я кажу: поїхали! То не є жарти. Чи ти хочеш прокинутися з перерізаним горлом?

Він витріщив очі, але я зблефував якраз влучно. Він миттєво зібрався, прихопив пістолет і ми тихенько, щоб не розбудити Наді, вийшли з хати.

— Куди їхати? — спитав у машині.

Я назвав лікарню.

— Заберемо звідти одну дівчину.

Франьо важко зітхнув.

XVIII

Я потермосив вхідні двері, звідкись виповзла заспана чергова, і я їй показав десять карбованців.

— Розумієте, їду вранці у відрядження. Мушу з жінкою побачитись.

— Хоч би цукерки купив, — буркнула вона. — 3 порожніми руками до жінки йде.

Я помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки. За столом куняла знайома лікарка. Коли я торкнувся її рукою, вона здригнулася і закліпала очима.

— Чого ви серед ночі?

— Мушу її забрати.

— Вона спить.

— Нічого.

— Добре, тільки без шуму.

Я зайшов у палату. У нічній тиші чути було рівномірний подих. Але то був лише один подих. І Дзвінці він не належав.

Коли я торкнувся її, то не стримався від розпачливого зойку. Дзвінка була холодна. Я не вірив самому собі і приклав пальці до шиї. Шия теж була холодна і пульсу під пальцями я не почув.

Жінка, що лежала поруч, прокинулася:

— Що сталося?… А-а, це ви?… Вона спить. Їй зробила медсестра укол.

— Коли?

— Н-не знаю… Давно… Я тільки-тільки засинала…

Я вибіг в коридор і покликав лікарку.

— Гляньте на неї… Мені здається, вона не дихає.

Лікарка увімкнула світло, помацала руками тіло і кивнула.

— Вона померла.

— Ви їй зробили укол? — спитав я.

— Я не робила ніяких уколів.

— Це не вона, — сказала жінка. — Та була з чорним волоссям. З двору падало світло, я її роздивилася. Вона зробила укол і відразу вийшла.

— Ви ніде не відлучались? — спитав я лікарку.

— Ні, я сиділа тут безперервно… Хіба що… Стривайте, мене покликали вниз.

— Хто покликав?

— Вона сказала, що… одним словом, що вона в нас лікувалася і попросила, щоб я спустилася і зачекала… А вона хоче мені віддячити… Але так, щоб ніхто не бачив…

— Коли то було?

— Ну, десь по дванадцятій. Я спустилася, почекала хвилин десять і вернулася назад.

Тепер все зрозуміло. Я посунув до виходу.

— Тіло можете забрати завтра ввечері, — сказала навздогін лікарка. — Я оформлю всі папери. Але… одну хвилинку…

Я спинився.

— Може, не будемо робити шуму? А то вийде, що я винна? Я б хотіла обійтися без міліції.

— А та жінка?

— З її палати? Вона мені багато чим завдячує.

— Добре.

— Тоді напишіть, що відмовляєтесь від розтину.

Я написав. Рука в мене тремтіла, і хотілося чимдуж вискочити з лікарні на свіже повітря.

Лікарка дякувала і ще щось лопотіла, дрібочучи за мною до самого виходу, але я її не слухав. Я мав зараз щось вирішити, а жахлива туга переплутала всі мої думки. Ледве себе опанував, коли сів у машину.

— Що, ти сам вернувся? — спитав Франьо.

— Сам. Вона померла.

— Від чого?

— Від уколу.

— Я завше казав, що всі лікарі — то дроворуби.

— Лікарка не винна. Це зробила фрау Ольга. Ви її не догледіли. Тепер буде мстити.

— Вона справді така небезпечна?

— Вже двох людей забила. Це те, що я знаю. Скільки ще заб’є, невідомо… їдемо туди.

— Куди? — перепитав Франьо.

— До хати пана Ромка.

— А то нащо? Думаєш, та фрау там?

— Ні, не думаю. Не така ж вона вже дурна. Але там є одна дівчинка. Я хочу її звідти забрати. Бо, хтозна, може, і її чекатиме укол.

— О, Господи! Та я тобі що — приватний шофер?

— Франю, мені здається, ти мені чимось зобов’язаний. Поїхали.

XIX

Надворі вже сіріло, а в будинку фрау Ольги панували глухі сутінки. Франя з автом я лишив на розі вулиці, а сам почимчикував на подвір’я. Легенько натиснув на клямку, двері подалися, і я зайшов усередину. Про всяк випадок рухався навшпиньки, але довкола була суцільна тиша.

Тільки ліниве поцокування дзиґаря в холі на стіні і більше нічого.

Та щойно я попрямував до сходів, як у мене за спиною пролунав знайомий голос фрау Ольги:

— Привіт, кохасику. Заскучив за мною? Я знала, що ти прийдеш, і чекала на тебе.

Я рвучко повернувся.

— Ну-ну, не

1 ... 26 27
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діви ночі. Книга друга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діви ночі. Книга друга"