Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

і до схід сонця»…- «Ба! Коли вмирати,

то день чи ніч надворі - все одно,-

для мертвого і сонце в небі чорне,-

перечився хлопчина невгамовний,-

ви б краще те подумали, дідусю:

як довга ніч, то й день же буде довгий,

полярний, вічний день!» - «Ніщо не вічне!» -

пробовкнув дід.- Ніхто його не слухав,

бо хлопець розбудив надію нашу,

і всі його питали, мов пророка:

«Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч?»

«Недовго, ні!» - «А ти ж по чому знаєш?..» -

«Передсвітом буває найтемніше,

а темряви, як ся, ще не бувало!»

І в голосі озвалась перемога

у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!»,

а хто почав прогадувати вголос,

чи вже давно ся ніч нас обгорнула,

один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!»,

ще інший: «Де! давніше!» - «Ні, недавно!» -

змагався ще якийсь. «Одно відомо,-

знов дід проворкотів понурим гласом,-

що всі ми й доби, й тижні погубили

в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!

Про найтемнішу ніч - ніхто не знає,

чи се вона остатня… Може перша

з тих, що без просвітку́».- «Та ну вже, діду,

хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач,

віщуєте лихе»…- Жіночий голос

бринів сльозами, теє промовлявши,

зате дитячий, мов злотиста стрілка,

з уст вирвався, аж темрява схитнулась:

«А я вже бачив день!» - «Коли?!» - «Не знаю».

«Який же він?» - «Хороший! Дуже славний!

Червоний, золотий - який ще, мамо?

Ти знаєш, ти тоді мені казала».

«Ет,- байдуже озвалася матуся,-

то був не день, то сполох був, та й годі».

«А ти ж казала!» - «То я помилилась».

Дитина вже заплакати збиралась,

коли замріли в хаті стіни й лави

і наш юнак покликнув: «Сонце сходить!

Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон.

За сніжною пустинею далеко

Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! -

сказала жінка,- се ж був знову сполох».

«У сніжні ночі сполохи не сяють,-

промовив дід.- Се просто місяць сходить».

Хвиля йде,

вал гуде -

білий, смілий, срібний, дрібний,

нападе

на сухеє баговиння,

на розсипане каміння,

білим пломенем метнеться,

стрепенеться,

скине з себе все, що ясне,

й гасне…

Хвиля смутна,

каламутна,

вже не ясна, вже не біла,

відпливає посумніла,

мов до гробу.

Із плачем до себе горне

баговиння тьмяне, чорне,

мов жалобу.

І зітхає,

і втихає,

рине в море величезне

й чезне…

Чи вона

йде до дна?

Може, буде там покірно,

мов рабиня, тихо, вірно,

колихать малі молюски,

гаптувать прозорі луски,

на коралі класти карби,

вартувати морю скарби,

і слугою

під вагою

там вона довіку стане

й не повстане?

Чи полине

межи сестри, межи милі,

вільні хвилі,

розтечеться, розпливеться,

знову сили набереться,

потім зрине

і гучна́,

і бучна́,

переможно вгору сплесне

і воскресне?

(Гумореска)

Поет

(сидить за столом, крутить в руках перо над білим аркушем паперу; крутить довго, але папір все зостається білим. Зітхає)

Ой музо-чарівнице,

ти, вірна помічнице,

прилинь до мене з неба!

Муза

(прилітає невидимкою з невідомого краю, але, здається, не з неба. По голосу чутно, що вона «не в настрою»)

Чого тобі ще треба?

Поет

Ох люба, не питай…

Муза

Як так, то прощавай!

Поет

(почуває, що муза хоче зникнути, і хапається затримати її)

Спитай, чого не треба

нещасним слугам Феба!

От працювати мушу,

щоб підживити душу,

на вбраннячко дружині,

на забавки дитині,

собі ж хоч би на хліб…

Муза

(з понурим сарказмом)

Мені ж на що? на гріб?

Поет

Не химеруй, кохана,

бо мусимо до рана

списати сей папір.

Муза

Ти, наче землемір,

призначуєш границі

для «музи-чарівниці»…

Поет

(радісно)

Тісні тобі границі?

Достанем ще з полиці!

(Хоче достати ще паперу)

Муза

(спиняє його)

Не поспішай, ще час!

Дозволь тебе спитати:

Який «сюжет» у нас?

Поет

(не завважає іронії в питанні музи. Заклопотано)

Тобі се ліпше знати…

Муза

Ах, так? Се кепська справа.

(Безгучно сміється, але поет таки чує той сміх - серцем)

Поет

Не будь така лукава!

Ні, музо, будь гречненька,

дотепна, чепурненька,

а про сюжет дарма,

не треба нам ярма!

Нам треба лиш настрою,

ми очаруєм грою

відтінків, барв і слів.

Муза

Так всякий би волів!

Поет

Нам треба трохи злості,

і ніжності, і млості,

жорстокості, й любові,

і сміху, й сліз, і крові,

і святості, й розпусти…

Муза

(сердито)

Гороху і капусти!

А ще чого? Скажи!

Поет

Єдина, поможи.

(Складає благально руки, муза обертається до нього плечима і скандує собі на пальцях щось без слів, зовсім у невідповідному ритмі. Поет починає гніватись.)

Та доки ще благати?

Ти мусиш помагати!

Се слово тямиш - «мус»?

Муза

(байдужо)

До нього рима - «дзус».

Нічого я не мушу

і пальцем, знай, не рушу.

Не я тобі служу,

а