Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Чаротворець сидів у ліжку й читав. Недопалок свічки будив у кімнаті тіні, тремкі й непевні, як і все суще після півночі.

— Як ти? — Канре замкнула двері — ключ стримів у замку — і обережно підійшла до високого ліжка, затягнутого темно-вишневим балдахіном.

— Усе добре, — Жаррак підбадьорливо усміхнувся. — Гарячка минулась, а біль у скронях я здатен пережити. Тим більше, пані Манно потурбувалась, щоб дівчата з кухні частували мене чаєм із медом і гарячим бульйоном увесь день… — Юнак закрив книгу та відклав її вбік, на подушку, а тоді поплескав по ковдрі поруч себе: — Канре, то ти привітаєшся зі мною? Чи хворі маестри недостойні твоєї уваги?

Дівчина швидко зняла взуття й залізла на ліжко. Вона сперлась на поранену руку і мимоволі скривилася.

— Що сталося тепер? — спохмурнів Жаррак і непомильно побачив здерту шкіру та синці на пальцях.

— Двері екіпажа. Невдало зачинилися. — Вона спробувала сховати руку в складках сукні, але хлопець перехопив її.

— А вчора пролився гарячий чай?

— Так.

— А перед тим ти впала.

— Жарраку, життя служки — це потік щоденних катастроф. — Дівчина спробувала звести все до жарту, але її не залишало відчуття, що з моменту, як вона почала відкрито дивитися в ці очі, вони теж здобули владу зазирати всередину неї.

— Я придивлюся до цього потоку катастроф. Від завтра, коли знову буду на ногах. А поки — давай зцілю.

Наступного ранку юнак спустився до великої зали, куди тітонька наказала подати сніданок, саме в ту мить, коли маестр Гіллан впустив на паркет чашку з кавою. Він зосереджено спостерігав, як Канре збирає уламки. Жаррак спинився на порозі — а Гіллан потягнувся до заварничка з окропом і підніс його до краю столу…

Розділ 6. Виклик і вбивство

— Кузене Гіллане! — Жаррак привітався доброзичливо, та до зали ввірвався стрімкими кроками.

У його правій руці опинився ціпок. Сегменти клацали, вибудовуючи чорну лінію.

Раз — він притиснув Гілланову руку до столу.

Два — Жаррак опинився між кузеном та служкою і відсунув заварник на середину столу.

— З гарячими напоями в цьому домі поводяться обережно, — повідомив він, зиркнувши на гостя. — Не ризикуйте.

— Доброго ранку, кузене, — Гіллан привітався, мовби нічого не сталося. — Радий, що ваше здоров’я вже повернулося повною мірою. Мушу зауважити: у вас тут зовсім не вміють варити порядну каву.

— Ви в себе вдома теж б’єте чашки щоразу, коли напій не влаштовує? Тоді я вважатиму за обов’язок подарувати вам перед від’їздом бодай один чайний сервіз, розписаний альтесштадтськими майстрами.

— У Лалаці давня кавова культура, — відповів чаротворець після паузи. — Тому ваш дарунок мене втішить.

— Чудово. Та прошу вас виявити доброту й розуміння до цього дому, не такого бездоганного. Наша тітонька дуже цінує свій посуд… Канре, щезни звідси.

Дівчина сховала уламки в кишеню на фартусі і пурхнула до дверей.

— Отож ми можемо продовжити. — Жаррак усміхнувся до кузена вже без краплі тепла і присів у крісло навпроти. — Маестре Гіллане, ви на межі зриву, так?

Канре повернулася до великої зали, щойно позбулась уламків чашки. Вона пірнула крізь таємні двері за штору і з полегшенням побачила, що маестри — всі четверо — спокійно бесідують за сніданком. Про інцидент із кавою нагадувала лише пляма на світлому килимі.

— Завтра ми від’їжджаємо, тітонько, — кинув Гвеннан. — Вельми вдячні вам за теплий прийом. Матінка, певне, кликатимуть вас до Лалаки на зимові святки.

— Я й не подумаю кудись із дому вибиратися проти зими, — обірвала його пані Альвіанні. — Ви б бачили, у яке нещастя перетворюється тракт на південь, щойно його торкне негода!

— Але ви подумайте, — докинув Гіллан.

— Я подумаю, — хрипко відповів Жаррак, голос якого під впливом застуди втратив дзвінкість і тому звучав погрозливо. Або він справді хотів так звучати. — Не мав раніше нагоди відвідати Лалаку, а так, можливо, нам буде про що поспілкуватися, кузене.

Він повернувся до Гіллана, обдаровуючи того найсвітлішою з усмішок. Гість не залишив випад без відповіді:

— Запевняю, ваша турбота лестить мені. Але боюся, що, як представник великого дому, ви маєте значно важливіші справи. Тим більше, у світлі тієї загрози, котру нам навіює Аль-Аканте.

— Так, важко жити з небезпекою під боком. Ніколи не знаєш, коли все може зірватися й піти шкереберть.

— Та з вами такого, безперечно, ніколи не траплялося.

Канре здалося, що між маестрами йде поєдинок. Але пані Альвіанні швидко перебила їх і звернула розмову в буденне русло — Орле, куди їхали її племінники, та все, що може там привабити, окрім бажаних алхімічних порошків.

— А ви, любий Гвеннане, — повела вона, — можете оповісти ще, як мали на думці вступ у гільдію алхіміків? Зізнаюся, вчора мене так хилило до сну, що я пропустила більшу частину вашої оповіді.

Племінник стримано всміхнувся.

— Пані Юріт, це стало б великою честю. Та, запевне, я ще не сягнув достатнього рівня вмінь, аби помислити про таке. До того ж гільдія дуже прискіплива в доборі кандидатів.

— О любий Гвеннане, тут, як і всюди, важливо знати тих, хто відчиняє двері. Якщо ви зможете залишитися в нас, то неодмінно ввійдете в спільноту, яка може зарадити й посприяти вашому бажанню.

— У нас багато роботи вдома, — втрутився Гіллан.

— Дійсно, — кивнув алхімік. — Пані Юріт, що ж до гільдії, то я цікавився деталями вступу. Проте нам недвозначно натякнули, що рід, який ще й має кровні зв’язки з нашим південним ворогом, не бажаний у когорті найвищих Франу. Навіть якщо ми знайдемо того, хто забажає посприяти цьому фінансово.

— Хотів