Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Вірменин несподівано запитав себе, а чи не знайшов він потенційного союзника. Чоловік із великими проблемами у власному житті, як і він, але на тридцять п’ять років молодший і наділений здібностями та досвідом, яких у нього нема.

— Ти знаєш точну адресу того центру?

Ґрескі дав йому адресу гуртожитку, який був за п’ятдесят кілометрів од Парижа, вдруге висловивши скептицизм. О цій годині Седрик Волокін, певно, вже лежить хворий, як пес. Каздан попрощався з комісаром.

Він хотів довідатися більше. Тож дав собі годину для того, щоб накидати портрет молодого детектива, й почав зі школи в Кан-Еклюз. Попросив з’єднати його з офіцером, який відповідав за кадри. Він добре знав: якщо говорити з переконливістю в голосі, назвати матрикулярний номер і виражати свої думки в певній манері, то можна добути будь-які відомості від будь-якого колеги.

— Я пригадую його, — сказав офіцер. — Він навчався в нас із вересня 1999 року до червня 2001-го. Не кладіть слухавку, зараз знайду його досьє. — Через хвилину мовчанки співрозмовник повернувся до апарата. — Люди такого калібру зустрічаються рідко. Він був перший серед свого випуску. З найвищими оцінками. З усіх предметів. А яка мужність, яка сила волі! Рапорти з усіх практик особливо наполягають на цьому пункті. Хоробрий. Наполегливий. Із чудово розвиненим інстинктом.

— У червні 2001-го, коли він закінчив училище, скільки йому було років?

У голосі співрозмовника пролунали нотки невдоволення.

— А ви хіба не маєте дати його народження?

— Напохваті не маю.

— Йому було двадцять три роки. Він народився у вересні 1978-го.

— Де?

— У Парижі, дев’ятий округ.

— За моїми відомостями, по закінченні училища він пішов працювати в Бригаду боротьби проти поширення наркотиків.

— Він сам туди попросився. Зі своїми оцінками міг би зробити набагато кращий вибір.

— Безперечно. Чому він не обрав для себе щось амбітніше? Міністерство внутрішніх справ, наприклад?

— Конторська праця не для нього. Аж ніяк не для нього. Він хотів працювати на вулицях. Схоже, він ненавидів торговців наркотиками.

Каздан подякував офіцерові відділу кадрів і поклав слухавку. Ґрескі уточнив, що Волокін сирота. Каздан набрав номер Управління справами санітарного та соціального призначення (УСССП). Волокін народився не під знаком «ікс». Він не був сиротою від народження. По-перше, сиротам від народження давали прізвища, вибрані з імен, — наприклад Жан-П’єр Ален, Сильвія Андре. По-друге, місцем їхнього народження завжди називали чотирнадцятий округ, де розташовані будівлі УСССП. Таке поєднання зазвичай свідчить про те, що ці діти народилися під нещасливою зорею.

Як і сподівався, Каздан натрапив на чиновника замкнутого й небалакучого, який промовив лише кілька односкладових слів крізь стиснуті зуби. Проте Каздан одержав одну адресу. То був перший сирітський притулок, до якого потрапив Седрик Волокін 1983 року, в Епіне-сюр-Сен. Йому було тоді п’ять років.

Після того як Каздан поговорив із кількома людьми, йому пощастило знайти стару жінку, що пам’ятала хлопчика. Детектив вигадав історію про те, що пише статтю для внутрішнього журналу судової поліції, і додав одну обставину: Седрикові Волокіну оголосили в наказі вдячність за виявлений героїзм.

— Я знала! — з гордістю вигукнула бабуся. — Я знала, що Седрик далеко піде…

— А який він був?

— Він був дуже обдарованою дитиною! Ви знаєте, що він сам навчився грати на фортепіано, без учителя? Він також співав у церковному хорі під час служби Божої. Він мав голос янгола. Він міг би співати в Хорі Дерев’яного Хреста,[14] якби не його дід по батьківській лінії. Справжній старий паскудник.

— Розкажіть про нього більше.

— Вам справді все це потрібно знати?

— Розкажіть усе, що вам пригадається. Я потім виберу те, що мені треба.

— Ми прийняли Седрика, коли йому було п’ять років. Його батько помер невдовзі після того, як хлопчик народився. Алкоголік. Нікчемний суб’єкт, який жив невідомо з чого.

— А мати?

— Вона теж пила. І з головою в неї було не все гаразд. Після народження Седрика її стан став швидко погіршуватися. Коли дитину в неї забрали, вона вже не могла ні читати, ні писати.

— А чому дід не забрав дитину до себе?

— Бо він був не набагато ліпший, аніж його син. Гидкий тип.

— Він приходив до вас навідувати хлопчика?

— Вряди-годи. Поганий чоловік. Дратівливий. Злостивий. Я завжди з радістю думала про те, що Седрик не залишився жити з ним. Проте через кілька років він помістив онука до іншого центру. До якогось релігійного товариства, я думаю. Відновив над ним опікунство. — Вона стишила голос і запитала: — Хочете знати мою думку?

— Звичайно, хочу.

— Я думаю, він зробив це заради грошей, сподівався одержати якісь соціальні субсидії. Але захворів на рак. Коли дід помер, Седрика кудись знову перевели. Не знаю куди.

— А потім ви щось про нього чули?

— Протягом десятьох років нічого не чула. А тоді прийшов побачитися зі мною. Він мав одержати диплом бакалавра. У сімнадцять років! Він був гарний, як бог. Потім приходив сюди декілька разів на рік. Або телефонував. Він і тепер іноді озивається до мене…

Каздан дещо занотував. Волокіну не раз доводилося міняти місце проживання, доки він досяг повноліття. Як йому вдавалося оплачувати навчання? Чи допомагала йому МСОС, Міська служба опіки над сиротами, яка виплачує їм невелику пенсію?

Вірменин подякував літній дамі й зробив підрахунки. Якщо Волокін здобув диплом бакалавра ще до вісімнадцяти років, то це означає, що він закінчив школу 1996 року. Відтак він, певно,