Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 99
Перейти на сторінку:
з городу лободу поросяті, од нас, як і од наших вчителів, пахло гноєм і сосновою глицею, й ми не почувалися щасливими дітьми Країни Рад. Але ж ми вчилися по тих підручниках, починаючи з букваря, де «А» – наша найсильніша в світі армія, а «Л» – Ленін – найкраща людина в світі, завдяки якій ми живемо і дихаємо – читали ті книжки, й ті істини були єдині, які ми знали. Не те що ми з радістю засвоїли їх, керувалися ними, вони лишали десь там і займали не належне їм місце, ними керувалися інші, які керували нами. Такими ми прийшли у виші, писали перші вірші, перші сторінки прози. Ми виборсувались вже пізніше.

Виходячи з вищеназваних засад, митці й мусили творити. А далі йшло інше – похідне. Скажімо, психологізм. Суспіль шкідлива категорія. Непотрібна тій системі, яка будувалася лише на гаслах, застерігала заглиблюватися в суть, в людину, бо це було небезпечно для неї самої. Пам’ятаю, коли я написав «Білу тінь» і її довго не давали опублікувати книгою, то табу передавали пошепки: «Психологізм. Там – психологізм!». Посутньо іншої крамоли там і не було, лише ця. Психологізм! Куди ж і як «виламувався», проривався я? Потрошку, давно, в романах про колгосп. Але – тільки про частковості. На систему не важився. Радів, «просунувши» дрібні правдочки. Одважився в «Останньому острові», далеко не найкращому моєму творі з художнього боку. Останні острови – то останні острови нації. Кілька разів мене лякали романом: «Ви повинні шануватися, ми пам’ятаємо ваші “Останні острови”». Це – з ЦК. «Ясу» писав 70–74 рр. без найменшої надії на друк, у стіл. І «Обвал» – алегорію на всю систему. Але все те далі. Справжнє ж прозрівання розпочалося в колективі «Дніпра», з обміну думок із приводу прочитаного, баченого, чутого. З читання рукописів і ставлення до них. От про цей відтинок свого життя я і хочу розповісти.

І про те, як «починався» сам як письменник. Тобто: початок початку цієї теми

Я не знаю, звідки воно взялося: в школі я почав шкрябати вірші. «Звідки взялося» – адже ні місце, ні час не сприяли тому. Перші вірші написав у час німецької окупації, щось таке патріотичне, в шкільному зошиті, я його заховав у хліві за стропом, а зошит поточили миші. Воєнний час: ми орали колгоспне поле, копали городи, носили хмиз із лісу – довкола ліси й болота – були такі собі маленькі задрипані хазяйчики, й інтереси наші були – воли, коні, корови, свиня в загорожі, кури, город. Вірші в школі писав я один. Щоправда, я знав, що в світі ще троє писали вірші, так би мовити мої колеги (хоч слова того тоді не знав): Байрон, Лермонтов, Леся Українка. Спогадую – Байрон із хрестоматії двадцятих років, здається, в перекладах М. Рильського:

…Прощай, прощай, он берег мій

У морі синім зник,

Лютують хвилі, вітер злий,

Лунає чайки крик.

Байронізм.

Лермонтов також: «со скалы – орлы», «Тоска томила грудь» і т. ін. Шкільні, підручникові поети значення не мали – й таки справедливо: ми знаємо, які казенні вірші вміщали в підручниках, та ще й вчили їх з-під палиці.

Щось з моїх віршів було навіть у шкільній стіннівці. Отако, Байроном я й вступив до університету (Байроном чи вже Пушкіним). Треба зауважити, що любов до книжок, до читання привела мене на філологічний факультет, мені пророкували технічний виш – я знав математику, тобто міг самостійно розв’язати будь-яку задачу зі шкільних підручників, й то іноді кількома способами.

Вступив до університету, пішов на літстудію, а там… ще сотня Байронів і Пушкіних. Єдине, що можу сказати на свій позитивний карб, – я осягнув, що в декого з тих Байронів і Пушкіних вірші кращі за мої. Справжніші.

Як же почалася проза? Перед тим, як відпустити нас після закінчення першого курсу на канікули, нас зобов’язали кожного прочитати у своєму селі лекцію і привезти довідку з печаткою про це. Лекцію на будь-яку тему. Оскільки я не знав, про що читати – я тоді не знав, що поміж нашим і сусіднім селом Заньки жив Юрій Лисянський, «великий русский мореплаватель, который повторил подвиг Магеллана», – про що я пізніше прочитав у російській енциклопедії, ніхто нам у школі не розповів і про Марію Заньковецьку, і про інших «зацних» людей, зокрема партизанів громадянської війни (Кропив’янського – командира першої української дивізії) – всі вони були позаарештовувані, їхні прізвища боялися вимовити, а тим часом я десь прочитав, що козацький полковник Семен Палій десь з наших країв. І я почав у академічній бібліотеці – перепустку туди добув мені В. І. Маслов – видлубувати якісь матеріали про Семена Палія. І навидлубував на сяку-таку доповідь, яку й прочитав у селі, сам тим часом скрушно думав, чому про такого славетного чоловіка немає нічого сутнього. Про Наливайка є, про Хмельницького є, про Богуна, а про Палія немає. І далі рився в фондах. І визріла в мене несподівана думка – написати про Палія художній твір. І я почав писати – в тій же бібліотеці, вечорами-ночами в гуртожитку – на студентській кухні, в коридорі на підвіконні. Це винюхали-видивилися мої товариші, й кпинів я натерпівся на багато років життя. Та й справді – хлопець не має за душею жодного надрукованого рядка, а пише велике полотно – роман. Урешті, коли вже було недалеко до кінця, стривожився й я: а що як я не гожий написати, що, як це графоманія. І тоді я на якийсь час відклав рукопис і написав двоє оповідань, одне для дітей, друге – для дорослих, про Марію Заньковецьку – побував кілька разів у Заньках, зустрівся з людьми, які її ще знали, зокрема з її покоївкою. Одне одніс у «Барвінок», друге в «Дніпро». Скількись там часу – місяців три-чотири, терпів, а тоді пішов: у «Барвінок». Консультант (люди, які читають початківців) довго шукала рукопис і не могла знайти, підключилися в кімнаті інші – може, випадково потрапило в їхній стіл – немає. Їм уже незручно (зрозуміло, там графоманія, а все одно негаразд), опускають очі, метушаться, аж тут заходить якийсь чоловік (відповідальний секретар): «що шукаєте?», «хлопець приніс оповідання, а воно пропало», «а як називається оповідання?» «Голуби», «Так воно вже в номері, є аркуші, через кілька днів тираж». Можна уявити мою радість, мій тріумф. О, ці маленькі тріумфи, скільки душ вони переколочують, скільки оман приносять.

Звідти я пішов до «Дніпра». Там сказали, що оповідання схвалене до друку. Завершуючи оповідь про тріумф, скажу, що гонорар у «Дніпрі» виписали великий (платили від обсягу), в бухгалтерії справжнім авторам платили крупними купюрами, а початківцеві – що залишилося карбованцями

1 ... 24 25 26 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"