Читати книгу - "Це не моя справа"

— Можливо, це й на краще, що я був тут, еге ж? — коротко вставив він. — Ви починаєте всерйоз мене непокоїти, Гармасе. Чому ви постійно ускладнюєте собі життя?

— Невже ви думаєте, що я маю якийсь стосунок до цього вбивства?

— А хіба ви не могли її вбити? — так само коротко зронив Коррідан. — Щоразу, коли хтось, пов’язаний із цією справою, помирає, ви обов’язково опиняєтеся поблизу. Мені це не подобається. Хіба ж я не казав вам минулого разу, щоб ви трималися від цього подалі? Повторюю востаннє — це не ваша справа. Затямте це раз і назавжди!

— Чи не глянули б ви краще на Медж Кеннітт? — запропонував я.

Він спересердя клацнув пальцями і зник у під’їзді. Двоє поліцейських у цивільному пішли за ним. Я увійшов останнім.

— Залишайтеся в коридорі, — звелів мені Коррідан, заходячи в квартиру Медж.

Це все і вирішило — нехай вариться у власному сокові, подумав я. Віднині працюватиму сам і триматиму всі свої відкриття при собі. І приголомшу цього дурня, коли розкрию справу самостійно.

Я всівся на сходах і в очікуванні запалив сигарету.

Чув, як троє поліцейських ходять по квартирі, потім один із них у цивільному вийшов і попрямував до телефонної будки.

Повернувшись, глянув на мене, і я спитав:

— Як довго мені ще тут чекати? Хочу вже спатоньки.

— Інспектор захоче з вами поговорити, — озвався той і повернувся в квартиру.

Я запалив чергову сигарету. Сходами спускався Джуліус Коул, однією рукою притримуючи поли свого жовто-чорного халата, а іншою тримаючись за балясину.

Глянувши на його жовто-чорний халат, я вмить згадав про чорно-жовтий «бентлі» й подумав, чи нема тут якогось зв’язку.

— Привіт, хлопче, — прошепотів він, не зводячи очей із помешкання Медж Кеннітт. — Що відбувається?

— А я думав, ви першим опинитеся на місці події, — уїдливо сказав я. — Ви пролетіли, товстунчику!

Він підійшов ближче і вмостився на сходинку поруч зі мною, загадково посміхаючись. Уловивши запах парфумів, я відсунувся від нього.

— Щось сталося з тією старою каргою? — запитав він, потираючи великі жирні руки. — У неї щось пропало? І що там робить поліція?

— Хтось перерізав їй горлянку, — грубо заявив я. — Дивно, що ви не бачили вбивцю... чи ви його бачили?

— Перерізав горлянку? — скрикнув він, й обличчя його перекосилося. — Ви хочете сказати, що вона мертва?

— Так, — кивнув я, пильно вдивляючись у нього. — Вона забагато знала.

Він схопився на ноги: щелепа відвисла, в очах застиг жах.

— Ви будете наступним, — пожартував я. — Також забагато знаєте.

Я хотів лише, щоб він розслабився — і тоді я вступлю в гру та випитаю у нього все, що треба... однак, гадаю, я перестарався. Він рвонув сходами нагору ще до того, як я встиг його затримати. Чув, як він влетів у свою квартиру, зачинив за собою двері, ще й засунув їх на засув.

Я не очікував такої реакції, але збагнув, що він також бачив Нетту з тими двома. І також мав усі шанси отримати ніж у горло, і сам це добре знав.

Я звівся на ноги, розмірковуючи, чи не піти мені за ним, коли це вийшов Коррідан. Обличчя його було похмуре.

— Ну що ж, послухаємо тепер вас, — сказав він, вмощуючись поруч зі мною на сходах. — Як давно ви знаєте цю жінку?

Я насупився.

— Я з нею щойно познайомився. Я ж вам розповідав: гадав, що вона могла щось бачити того вечора, коли Нетта, ймовірно, померла. Я заявився сюди, побалакав із нею, і вона сказала, що дещо знає. Потому вона випадково пролила своє останнє віскі на килим і заявила, що нічого не скаже, допоки я не дістану їй пляшку, і я дістав їй випивку в бармена Сема з клубу «Блакить». Повернувшись сюди, побачив, що вона мертва. Хтось таки припнув їй язика.

— Щастя для вас, що я бачив, як ви звідси виходили, — холодно зауважив Коррідан. — Але навіть і це не означає, що ви не могли вбити її.

— Заради Бога, Коррідане! — вибухнув я.

— Ви самі створили собі проблеми, — зронив він. — І ви — в моєму списку підозрюваних.

— Чудово, — їдко озвався я. — І це після тієї смачнющої вечері, якою я вас пригостив!

— Розкажіть мені слово в слово, що вона вам сказала, — звелів він, пильно дивлячись на мене.

Я не міг не розповісти йому правду, хоча це мене й дратувало. Адже це він мусить самотужки з’ясовувати, що Нетта повернулася додому не сама, а не отримати від мене цю інформацію на блюдечку.

Він вислухав мене мовчки й, здавалося, поринув у глибоку задуму.

— Ось вам і версія про Неттине самогубство, — завершив я, дивлячись йому в очі. — Я увесь час вам торочу, що Нетта не накладала на себе руки.

— Знаю, — коротко сказав він. — І якщо вона себе не вбивала, то тоді у вас була вагома причина заткнути Медж Кеннітт рота. Про це ви не подумали?

Я витріщився на нього.

— З іншого боку, це все ж таки могло бути самогубство, — провадив він далі. — Ті двоє могли полишити її, зробивши те, за чим прийшли, і вже тоді вона наклала на себе руки. Усе залежить від того, коли вони пішли.

— Джуліус Коул може вам це сказати, він також бачив тих двох.

— Я поговорю з ним, — похмуро пообіцяв Коррідан.

— Чи не пройшли б ви зі мною за ріг будинку? — сказав я, раптом згадавши про Френкі. — Хочу дещо перевірити.

Він мовчки відчинив двері під’їзду, і ми удвох попрямували до бічної вулички, звідкіля вигулькнув «стандард». Я присвітив собі сірником і глянув на калюжку машинної оливи на бруківці. Схоже, «стандард» простояв тут якийсь час.

— Погляньте-но на це, — сказав я. — Коли я намагався додзвонитися до вас, то помітив, як із цих нетрів випірнув «стандард». Із нього ще витекла олива. Я би сказав, що авто довгенько простояло тут. Я випадково знаю, що воно належить Джекові Бредлі. Чи говорить це вам про щось?

— Ні