Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Бабусин будинок зустрів мене тишею і пусткою.

Напевно Листиця була сповіщена бездротовим телеграфом типу ОБГ (одна баба говорила) про перемогу сільського ополчення над супостатом в особі, пардон, морді Пекельного Пса і наступним обмиванням вищезгаданої вікторії…

Дивно, жодної такої Вікторії я в кружалі не помітив. Чи таки була? Коротше, Скліфосовський! Про що це я, власне? Мабуть, не треба було пити останній кухоль. Чи треба? Ось у чому питання! Гамлет відпочиває... Той самий, котрий принц Данський... А до чого тут принц? А Данія?.. Точно — ні до чого… Нема чого свої косяки на інших перекладати.

Загалом, судячи з тиші в будинку, моя господиня вирішила не псувати собі враження про... до речі, про кого? Ах, так — про мене ж!.. Скажена корова... Давненько я так не запливав за буйки. Повітря тут інше, чи що?

— Якби тільки повітря… Тут, Владиславе Максимовичу, все інше…

— О, вже сам із собою вголос говорити почав, — я не абиякими гострими галсами дістався через кімнату, що стала неймовірно довгою, до лежанки і важко звалився на покривало. — Зовсім дах від'їжджає.

— Буває. Верес, мабуть, догодити хотів, от і пивка вам підлив свіжого, не вистояного.

— Ха, коли від молодих дріжджів живіт бурчить і заслінку вибиває, це я ще зрозуміти можу. Але щоб кришку з котла зривало… Нє-а, час спати. А то спочатку діалоги на два голоси, а там і до хорового співу в одну харю недалеко.

Я завозився, намагаючись скинути чоботи, але не тут було. На відміну від рідної кирзи, штучний шкіряний виріб сидів на нозі, як влитий і на провокаційні рухи не реагував. А в мене пунктик. Можу спати в будь-чому, де завгодно і за будь-яких кліматичних умов, але — неодмінно босоніж. Навіть шкарпетки знімаю. Інакше не відпочинок, а суцільна мука та кошмари. Один, он уже маячить. І якраз в ногах. З явним наміром перейти до узголів'я.

— У тебе тричі плюнути чи перехрестити? — доброзичливо поцікавився я у невиразного силуету, що справді виник поряд із лежанкою. — Тобі чого треба, маро невпокоєна?

— Враховуючи, що це мій дім, то подібне питання було б доречнішим у моїх вустах… — те, що неідентифікований об'єкт зумів завернути досить хитромудру фразу, свідчило про наявність у незнайомця інтелекту. А головне, — я одразу й не зрозумів, — він ще й чітко окреслив територіальні претензії на житлоплощу, яку я зараз займаю.

— То чому ж він твій? — у стані «недоперепив» я стаю агресивним. — Маєш відповідні документи? По-опрошу пред'явити!

— А він мені подобається, — в нашу розмову втрутився ще один голос. — Владиславе, припиняйте валяти дурня і давайте ближче до діла. Незабаром півні заспівають, а нам ще багато чого треба обговорити.

— Як накажете, — одразу ж прибрав з інтонацій задиристість перший невідомий, хоч зверталися, ніби до мене.

М-да, вечір переставав бути томним.

Я сів на лежанці, провів рукою по облицюванню, що вже потребувало бритви, збираючись духовно і фізично. Жартувати настрою більше не було.

— Може, спочатку познайомимося, чи що? — чомусь ця фраза здалася мені наймудрішою в цій ситуації. — Від напівнатяків ми тільки заплутаємось. А я так розумію: ви поспішайте?

— Ви вловили саму суть проблеми, шановний Владиславе Максимовичу, — прихильно зреагував той, що був трохи щільніший і стояв попереду. — Я, колишній господар цього будинку, — Владислав Твердилич. Помер минулого літа…

— Як помер?

Дивитись «косими» очима на щось, що нагадує привид — це одне. Білочка, через зловживання алкоголем, річ цілком звичайна. Сам за зеленими чортиками не ганявся, але знавав людей цілком респектабельних, які займалися цим із завидною періодичністю. І ось так, відразу повірити в це залишки мого розуму, категорично відмовлялися. Незважаючи на всі неймовірні події, що зі мною вже сталися за останню добу.

— Вбито в бою при Жовтих Водах, — охоче пояснив привид. — Там тоді така м'ясорубка була, що ой-йо-йой. Але, оскільки встиг перед смертю відправити у місця вічного полювання шістьох гоблінів і двох орків, то — за сукупністю діянь, був прийнятий до Воїнського кола і допущений до Вічного Бенкету на Валгаллі. Звідки, власне, сюди і був призваний...

Он як! Не один я вчора гуляв, виявляється. Інші також культурно відпочивати вміють.

— Так, схоплюватися з-за столу завжди неприємно. Хоч по тривозі, хоч за внутрішнім позивом.

— Єхидство недоречне, — ніби образився привид. — Якщо сподобитеся після закінчення тлінного існування потрапити до Залу Воїнів, ось тоді і зрозумієте.

— Навіщо було відволікатися?

— О, Владиславе, ви навіть не уявляєте, хто мене про це попросив…

Третій учасник нашої розмови тихо прокашлявся.

— Втім, це не так вже й важливо і на суть розмови не впливає.

— Тоді, — запропонував я привітно, — викладайте нарешті цю саму суть і ходімо спати. Чесне слово, ум за розум заходить. От якби ви могли завтра зайти. Ближче до обіду… Або на тижні? Впевнений, розмова вийшла б набагато конструктивнішою.

— Це ніяк не можна, — з відтінком смутку відповів привид.

Схоже, не такі вже й щасливі ті, що бенкетують у тому самому Залі.