Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Андрій

Іноді мені здається, що все, чого я досягнув у житті — кубики преса. Хоча з ними теж було важко, точніше, їх підтримувати.

Мій бізнес плив за течією схем, розроблених розумними та далекоглядними людьми, моє хобі приносило гроші, мої стосунки з мамою ставали з кожним днем ​​все кращими, а ось моя сім'я розпадалася. І що б я не робив, які слова не казав й скільки б грошей не вкладав — однаково мій адвокат підсовує мені документи на розлучення. Не розумію, що зараз відбувається у голові моєї дружини, але явно мене там більше немає.

Олеся за останній місяць сказала мені від сили кілька речень. Після нашого бурхливого сексу вона вигнала мене зі своєї студії, аргументуючи тим, що це була хвилина слабкості та секс на прощання.

О, і ще вона не забула сказати, щоб я згадував наш останній раз і щоразу плакав, що втратив таку жінку, як вона.

Ось чесно, була б це якась інша жінка, я б їй показав, як плачу: викинув би з голови й не згадав, як звати наступного дня. Але з того дня, як я вперше поцілував свою Лисичку, більше не міг думати про інших жінок.

Як, бляха муха, так вийшло, що я переспав з Веронікою? Може, мені все наснилося? Зараз поїду додому та побачу свою красуню-дружину, як вона граціозно сидить на стільці та обробляє фотографії. Я тихо підійду до неї й поцілую в шию, як вона любить.

Ні, це не наснилося. Все реально. І наше розлучення в тому числі.

— Андрію Олексійовичу, мені шкода, але я намагався, — вкотре каже мій адвокат. — Вона настільки вперта, що я навіть не знаю, що робити.

Ми з Матвієм Леонідовичем разом уже стільки років, що, правду кажучи, я йому довіряю більше, ніж собі, а зараз цей сильний чоловік, який не раз рятував моє становище, знизує плечима і каже, що не може вмовити мою дружину відмовитися від розлучення. Ну або принаймні не відмовлятися від розподілу майна.

— І вона зовсім нічого не хоче? — знову запитую я.

Ось це взагалі у голові не вкладається. Чоловіки мого статусу навпаки трясуться, щоб дружина при розлученні не відхопила половину майна, або більшу частину, а моя навідріз відмовляється прийняти хоча б наш дім або квартиру з виглядом на море.

Я спеціально купив цю квартиру, хотів, щоб вона радувала мою дівчинку, знаючи, як сильно Олеся любить дивитися на море. Тим паче я сподівався, що вона зможе там зробити свою студію, бо те місце, де її студія зараз, мені не подобається. Там небезпечно проїжджати повз, не те щоб працювати. Але моя дружина оплачувала це приміщення зі своєї зарплати й не хотіла щось змінювати, їй все подобалося. Ідіотизм якийсь.

— Єдине, що вона попросила — це діамантове кольє, яке ви подарували їй на п'яту річницю весілля, — продовжує добивати мене Леонідович.

— Ти їй пояснив, що все, що я їй подарував, однаково залишається в неї, до чого прохання за кольє? — мене починає вже дратувати, що Олеся нічого не просила, а саме кольє, яке я вибрав за п'ять хвилин, вирішила залишити.

Намагаюся згадати, чому саме його. І тут до мене доходить: вона того дня сказала, що вагітна, це брязкальце нагадувало їй, що все могло бути інакше.

— Пояснив, але вона від усього відмовилася і просила переказати, щоб ви все інше засунули в дупу своєї помічниці, — мабуть, адвокат промовляє все це з якоюсь часткою іронії, але я дуже добре його знаю, щоб він у чомусь дорікнув.

Швидше, мені вже здається осуд. Ніхто не знав причини нашого розлучення, але моя дружина, мабуть, кинула цю фразу в пориві злості, що я все їй готовий був віддати. От уперта жінка.

Весь минулий місяць я просив, благав, повзав, бляха, на колінах, але навіть бачити мене вона не хотіла. Сказала, ділити нам нічого, дітей однаково нема — і слава Богу. Моя дружина ніколи б такого не сказала, якби не її вірні помічники в особі вічно безжурної сестри Рити та всезнайка психолога — Вікторії. Ненавиджу їх. Олеся ніколи не була істеричкою, а тут перетворилася на примхливу дитину: “Не хочу це, не хочу те…”

Що із нею взагалі відбувається? Але потім нагадую собі, що сам винен — і стає ще гірше. Треба було звільнити Вероніку ще після першого разу і забути все, як страшний сон, але я, дурень, вирішив, що мені все зійде з рук.

— Матвію Леонідовичу, зустрінься з нею ще раз і попроси прийняти хоча б нерухомість та мої подарунки, — кажу спокійно, хоча самого розриває зсередини. — Дружина Андрія Заремського не житиме у хрущовці та не питиме дешевий чай. Це абсурд. Мене засміють партнери.

— Андрію, — закривши свою теку, Леонідович присувається до мене ближче. — Я все розумію, але нічого вдіяти не можу, вона взагалі мене вигнала. Поговори з нею сам, хоч би спробуй. Це, в будь-якому випадку, твоя дружина, ти точно повинен знати, на що вона погодиться, і потім, не намагайся мене знову просити її передумати щодо розлучення, а то справді виглядає це непрофесійно. Я не сімейний психолог. Документи я підготував, з її адвокатом теж все обговорили, там, звісно, жінка-стерво, думав, хоч вона приведе до тями свою клієнтку, але все марно.

Юрист знизує плечима й виходить із мого кабінету.

Стає соромно, що людина, якій я плачу зарплату, говорить зі мною, як із сином, хоча я йому за віком якраз й годжусь. Якщо Олеся не хоче з ним говорити, то зі мною тим паче.