Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Ось у такому настрої я й дістався до заїжджого двору. Злий, розгублений, але сповнений рішучості зробити все, щоб повернутися до Смоленська «зі щитом та на коні» і ще раз побачити Данусю.

Глянувши на мене, хазяїн, огрядний червононосий чоловік мовчки націдив кухоль пива.

— Дякую.

— Будь здоровий, вашмость. Повторити? Чи повечеряти спершу накажеш подати?

— Ні, пізніше. Я шукаю лісовчиків. Не заходили сьогодні?

— Як не заходили... Щоб їм так чорти смоли в пеклі наливали, як вони пиво хлещуть і платити забувають, — буркнув здоровань, дивлячись на мене з підозрою. Ну, правильно — скажи мені хтось твій друг...

— І де вони? — до питання я додав срібну монетку, яка одразу, наче випарувалася з прилавка. А господар помітно подобрішав.

— До дівок подалися. А що їм ще робити, збуям* [*пол., — грабіжник, розбійник]? Гуляють, доки останнє не проп'ють. Потім знову на коней і... — він махнув рукою. — А вацьпанові вони навіщо? Якщо борг вимагати, то найкраще завтра до обіду. Зараз вони буйні у хмелю...

— Ну, я теж не ангел... — уява послужливо викликала силует Данусі і, порівнявши нас, я значно впевненіше повторив. — Так... зовсім не янгол. Розберусь...

— Тоді, вашмость, як вийдеш із корчми, зверни праворуч. Потім, через шість будинків, ще раз праворуч. Побачиш двоповерховий особняк із зеленими віконницями — це якраз і буде будинок пані Малгожати. Вона і здає кімнати веселим дівчатам. Втім, я гадаю, шукати не доведеться. Іди на шум і веселощі — точно не помилишся.

— Дякую... — тепер я виклав дублон. — Приготуй хорошу вечерю. На десять їдців. Це завдаток... Якщо до ночі ніхто не прийде, то гроші твої в будь-якому разі.

— Не турбуйся, вашмость, — золото господар прийняв з повагою. Неквапливо. — Все зроблю як треба. Кімнати теж приготувати? Місце у стайні?

— Готуй... — я виклав ще одну монету. — На тих же умовах. Скористаюся — вранці розрахуємось. Ну, а на «ні» і суду нема.

Господар корчми мав рацію. Про те, де гуляють лісовчики, я почув раніше, ніж побачив.

Великий доглянутий особняк стояв у глибині невеликого саду. Так що густа зелень дерев приховувала його від цікавих очей, але не могла заглушити сороміцьку пісню, що постійно переривалася жіночим виском і басовитим реготом.

Всередину заходити не хотілося. Я не вчора народився і чудово розумів, що саме там побачу. П'яні гулянки, хоч у борделі, хоч у гуртожитку нічим особливо не відрізняються. А після Данусі мені здавалося блюзнірством дивитися на дівчат зі зниженою соціальною відповідальністю. Так що я знайшов собі в саду затишне містечко, з якого чудово проглядався торець будинку з парою великих вікон і фасад — з парадним входом.

Не знаю, чому мене зацікавили саме ці вікна, але виявилося, що я не єдиний, хто воліє їх, а не парадний вхід.

Тільки я влаштувався зручніше, як з вулиці до будинку звернули двоє чоловіків. Один — міцної будови здоровило, зодягнений простіше, як слуга. Другий — у багатому кунтуші, високій шапці з пером і при шаблі. Шляхтич. Зате зростом не вдався. Навіть чубчик пера на шапці не діставав здоровилі до плеча.

Підійшовши до першого вікна, вони зупинилися. Здоровань нахилився, упираючись руками в стіну, а шляхтич, спритно видершись слузі на спину (явно робив це не вперше), акуратно постукав у шибу. Та не просто так, а умовним стукотом. Двічі повільно «стук», «стук»... потім трохи почекав і швидко пробарабанив тричі «стук-стук-стук».

Вікно майже відразу й відчинилося, шляхтич тупнув ногою, слуга випростався — і дрібний пан, як з ескалатора ступив на підвіконня, а з нього — до кімнати.