Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Моє серце стиснулося, коли я впізнала знайому обкладинку книги, яку щойно читала.

— Нііі! — вирвалося у мене. — Це ж з бібліотеки… зачарована…

Не встигла я договорити, як механічний голос леді Ві пролунав у кімнаті:

«Ви нанесли шкоду власності Академії! Увага! Нанесено шкоду власності Академії! За вандалізм, адептка Селеста Вейр змушена відповідати особисто перед лордом-ректором».

Я матюкнулася. Вперше за довгий час.

Амелія подивилася на мене винуватими очима. Алек – зі щирим співчуттям.

— Вибач… — пробурмотіла подруга.

— Та однією розмовою у ректора більше, однією менше, подумаєш, — відмахнулася я, хоча в самої душа пішла в п’яти.

Алек перевів погляд на Амелію.

— Не зрозумів, а чого ти взагалі книгами кидаєшся?

Він виглядав таким щиро здивованим, що навіть я не стримала посмішку.

Амелія подивилася на нього так, ніби перед нею стояв її заклятий ворог.

— Та куди тобі щось розуміти! — відшарпнулася вона.

Алек знову глянув на мене, шукаючи підтримки.

— Місячні потоки, — з усмішкою відповіла я на його німе питання.

Він злегка звів брови, а потім драматично схилив голову.

— Ага, ну раз у цьому лише проблема, то готовий стати твоєю грушою для биття, о моя королево, — театрально виголосив він, роблячи крок до Амелії.

— Випаруйся, — гаркнула вона.

Треба було брати ситуацію в свої руки, інакше Алек просто образиться й піде.

— А давайте пити чай? — мій голос прозвучав аж занадто голосно, вони синхронно повернули погляди на мене. І чого було в тих поглядах більше  — невіри, чи злості, сама не знаю.

Поки вони знову переключили увагу одне на одного, я швидко заварила чай і непомітно вилила напій щирості в їхні чашки.  Наступної миті підсунула їм чай, і всміхнулася так широко, що, мабуть, виглядала як місячний кіт з підручника з магічної зоології. 
«Тільки б не запідозрили нічого!», — тихо промовляла про себе. 

— Ну що, за примирення? — підморгнула я, піднімаючи свою чашку.

— Ага, — пробурмотіла Амелія, все ще зиркаючи на Алека з підозрою.

— Я теж «за», — не зовсім впевнено погодився він.

Вони одночасно зробили перший ковток.

Я прикусила губу в передчутті.

І раптом…

— Я ПРОСТО В БЕШЕНСТВІ, ЩО ТИ МЕНЕ ПОСТІЙНО ВІДШИВАЄШ! — вибухнув Алек, так що чай ледве не бризнув з його чашки.

Амелія раптом гучно поставила чашку на стіл, майже розплескавши чай.

— А знаєш що, Алек?! — її голос тремтів, а обличчя почервоніло. — Ти мене бісиш! Просто до чортиків бісиш!

— ТИ ЧУДОВА, Я З ТОБОЮ ПОРЯД НЕ МОЖУ БУТИ СПОКІЙНИМ, АЛЕ Я Ж МУЖИК, СКІЛЬКИ ЩЕ Я МАЮ БІГАТИ ЗА ТОБОЮ?!

Мої брови підскочили. Ого. Напій працював навіть краще, ніж я думала.

— Ах, ти ж… — її очі звузилися. — То це через мене ти з Вайлет швендяв по Академії, так?

Алек глибоко вдихнув.

— Вона сама полізла! Я їй сто разів сказав, що люблю іншу, але вона не слухала!

— А я маю вірити? — скривилася Амелія, але її щоки запалали.

— Та хоч раз послухай мене! Я ж просто… просто… — він запустив пальці у волосся, розпатлавши його ще більше, — та я СХОДЖУ З РОЗУМУ ВІД ТЕБЕ!

Я ледве не зааплодувала.

— Я не можу тебе слухати! Ти постійно ходиш навколо, такий веселий, такий добрий, такий… чудовий! — її очі метали блискавки. — А я кожен раз думаю: “Ну коли ж ти вже відчепишся?!” Бо я не можу бути поруч з тобою спокійною!

Алек виглядав абсолютно збитим з пантелику.

— Еее… це добре чи погано?

— Це жахливо! — вигукнула вона, стискаючи кулаки. — Бо я постійно думаю про тебе! Я не можу нормально тренуватися, коли ти поруч, не можу слухати лекції! А ще ця Вайлет на мою голову, коли я вас побачила сьогодні, мені хотілося просто…просто…

— Викинути її у вікно? — допоміг Алек, іронічно піднявши брову.

— Так!!! — рішуче підтвердила Амелія. — Бо я… я…

Вона раптом різко затулила рота руками, очі розширилися від усвідомлення.

— Ой ні…

Алек дивився на неї, немов в неї щойно виросла ще одна голова.

— Амеліє… — повільно промовив він, — ти це серйозно?..

Вона все ще тримала руки біля рота, ніби намагалася втримати слова, що прагнули вирватися назовні.

— Селесто… — процідила вона крізь зуби, не зводячи з мене сповненого жаху погляду, — що це був за чай?..

Я швидко взяла пиріжок з вишнею і зробила вигляд, що дуже зайнята пережовуванням.

— Нууу… скажімо так, трохи покращений варіант класичного трав’яного збору…

Алек повільно підсунув свою чашку до мене.

— Покращений?

— Ну… трошечки…

— Ти дала нам напій щирості?! — Амелія вибухнула, і тепер її погляд метав блискавки вже у мій бік.

— Ну, принаймні тепер ви обоє знаєте правду, — пожала я плечима.

Алек ще раз перевів погляд на Амелію, яка почервоніла, як стигле яблуко, потім подивився на мене… і раптом розсміявся.

— Я вірив, що ти мене любиш, мала!

— Ах ти ж…! — Амелія схопила найближчу подушку і жбурнула йому в обличчя.

Я задоволено спостерігала за цим хаосом. О, як же добре працює напій щирості!

Я спостерігала за ними, і мене раптом охопило дивне відчуття — ніби я тут зайва.

Алек вже встиг ухилитися від другої подушки, схопив Амелію за зап’ястя й підтягнув ближче. Вона все ще палахкотіла від злості, але в її очах була не тільки лють — щось більше, глибше.

— Мала, ну давай чесно, ти ж мене любиш, — лагідно, але впевнено сказав Алек.

— А якщо і так?! — огризнулася вона, але в її голосі вже не було тієї колючості.

Я зробила вигляд, що мене тут немає. Обережно піднялася, взяла свою чашку й, ніби між іншим, сказала:

— Ну, ви тут… поспілкуйтеся. А я… я, мабуть, піду, мені ще треба… е-е-е… перевірити дещо.

Амелія різко глянула на мене, наче тільки зараз усвідомила, що я все ще тут.

— Селесто, навіть не думай мене залишати з цим… цим…

— Красунчиком? — підморгнув Алек.

Вона хотіла щось відповісти, але я вже відступала до дверей, зробивши максимально невинний вираз обличчя.