Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

В умовах тодішньої жорстокої міжвідомчої конкуренції Янсон спочатку запропонував, щоб його комісаріат взяв на себе управління системою і створив ряд лісових таборів з метою збільшення радянського експорту деревини, який тоді був головним джерелом іноземної валюти. Пропозицію було відхилено, ймовірно, через те, що не всі хотіли, щоб товариш Янсон і його судові бюрократи контролювали табірну систему. Справді, коли навесні 1929 року проект несподівано реанімували, до висновків комісії Янсона було внесено лише незначні зміни. 13 квітня 1929 року комісія запропонувала створити нову уніфіковану систему таборів — таку систему, яка усувала відмінність між «звичайними» і «особливими» таборами. Важливішим було те, що комісія передавала контроль над новою уніфікованою системою безпосередньо ОГПУ[233].

ОГПУ взяло радянських в’язнів під свій контроль з дивовижною швидкістю. У грудні 1927 року Особливий відділ ОГПУ контролював 30 тисяч в’язнів, що становило близько 10% тюремного населення, переважна їх частина утримувалася у Соловецьких таборах. Працювали у ньому не більш як тисяча співробітників. А бюджет навряд чи перевищував 0,05% державних видатків загалом. На відміну від цього тюремна система Комісаріату внутрішніх справ мала 150 тисяч в’язнів і споживала 0,25% державних видатків. Однак між 1928 і 1930 роками становище змінилося на протилежне. Інші державні установи поволі віддали своїх в’язнів, тюрми, табори і приписані до них промислові підприємства, і кількість в’язнів у юрисдикції ОГПУ зросла із 30 до 300 тисяч[234]. 1931 року таємна поліція перейняла контроль і над «спецпоселенцями» — більшість з них становили депортовані куркулі, — які по суті були засуджені до примусової праці, оскільки їм заборонялося залишати призначені для них населені пункти і робочі місця під страхом смерті або арешту[235]. В середині десятиліття ОГПУ контролюватиме всю величезну примусову робочу силу в Радянському Союзі.

Для того щоб впоратися з новими завданнями, ОГПУ реорганізувало свій Особливий відділ таборів; його було перейменовано на Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень. Зрештою ця громіздка назва скоротиться до Головного управління таборів, російською «Главное управление лагерей». Звідси походить акронім, за яким буде відомим управління і в кінцевому підсумку сама система — ГУЛАГ[236].

Від самої появи великомасштабної системи радянських концентраційних таборів серед її в’язнів і літописців точаться суперечки про те, які мотиви лежать в основі її створення. Чи виникли табори випадково, як побічний продукт колективізації, індустріалізації та інших процесів, що відбувалися в країні? Чи ж Сталін ретельно планував зростання ГУЛАГу, заздалегідь планував арешти мільйонів людей?

У минулому дехто з науковців стверджував, що за створенням системи таборів не було якогось загального плану. На думку історика Джеймса Гарріса, головними ініціаторами і рушійною силою будівництва нових таборів на Уралі були не московські бюрократи, а місцеві вожді. З одного боку, уральське керівництво було змушене виконувати нереальні вимоги п’ятирічного плану, а з іншого — потерпало від гострого браку робочої сили — тож воно прискорило темп і жорстокість колективізації для того, щоб зробити неможливе: кожного разу, коли воно зганяло куркуля з землі, воно водночас отримувало і нового раба для примусової праці[237]. Інший історик, Майкл Джейкобсон, подібним же чином твердить, що походження великомасштабної радянської табірної системи було «банальним»: «Бюрократи переслідували нереальні цілі самоокупності в’язниць і перевиховання в’язнів. Посадовці шукали робочу силу і кошти, прагнули розширити свої бюрократії і намагалися досягти недосяжної мети. Адміністратори і охоронці покірно виконували норми і правила. Теоретики раціоналізували і виправдовували. Зрештою, все було перевернуто, змінено або відкинуто»[238].

Справді, якщо табірна система не планувалася заздалегідь, то це не викликає подиву. Протягом першої половини 1930-х років радянське керівництво взагалі й сам Сталін зокрема постійно змінювали курс, запроваджували і скасовували ті чи ті заходи й робили публічні заяви, свідомо сплановані таким чином, щоб маскувати дійсність. Читаючи історію тієї епохи, нелегко виокремити якийсь злий генеральний план, накреслений Сталіним чи кимось іншим[239]. Наприклад, сам Сталін, котрий був ініціатором колективізації, доволі швидко змінив свою думку: у березні 1930 року він засудив надмірно старанних посадовців, у яких почалося «запаморочення від успіхів». Якого б результату не планувалося досягти цим виступом, на низовому рівні він був майже невідчутний, і знищення куркулів тривало ще багато років.

Здається, що чиновники ОГПУ і таємна поліція, які планували розширення ГУЛАГу, також спочатку не мали якогось чіткого уявлення про те, чого ж вони хочуть досягти. Комісія Янсона сама ухвалювала рішення і сама ж їх потім скасовувала. ОГПУ також вживало заходів, які видаються суперечливими. Наприклад, протягом 1930-х років ОГПУ часто оголошувало амністії, щоб покінчити з переповненням в’язниць і таборів. За цими амністіями незмінно йшли нові хвилі репресій і нові хвилі будівництва таборів — так, начебто Сталін і його поплічники ніколи не мали абсолютної певності щодо того, чи хочуть вони зростання системи — або ж начебто різні накази у різний час віддавалися різними людьми.

Аналогічно і табірна система пройшла через багато циклів розвитку: вона то ставала суворішою, то менш суворою, то суворішою знову. Навіть після 1929 року, коли табори твердо стали на шлях пошуку економічної ефективності, у системі залишалося кілька аномалій. Наприклад, і 1937 року багато політичних в’язнів утримувалися в тюрмах, у яких їм недвозначно було заборонено працювати — може видатися, що така практика суперечить загальному спрямуванню на ефективність[240]. Не такими вже й значущими виявлялися багато змін в організаційній структурі. Формальному поділу на табори ОГПУ і всі інші 1930 року було покладено край, однак певні залишкові відмінності збереглися: існували «табори» для небезпечніших і політичних злочинців та «колонії» для злочинців, що вчинили незначні правопорушення й отримали менші терміни ув’язнення. На практиці організація праці, харчування і повсякденне життя і там і там були дуже схожими.

Втім, незважаючи на все це, сьогодні дедалі більше міцніє згода стосовно того, що сам Сталін мав якщо й не якийсь ретельно розроблений план, то принаймні дуже тверде переконання у величезних перевагах примусової праці, яке збережеться протягом усього його життя. Чому?

Дехто, як-от Іван Чухін, колишній співробітник таємної поліції і дослідник ранніх