Читати книгу - "Дев'ять Принців Амбера"

Після другого повороту виникло відчуття, ніби я йду крізь липкий клей.

Один, два, три, чотири… Я насилу підіймав свої не бажаючі підніматися чоботи, і ледве ставив їх на місце, один за іншим. В голові стукало, а серце билося так, як ніби в будь-яку мить могло розірватися на тисячі шматків.

Амбер!

Йти знову стало легко, коли я згадав Амбер.

Амбер. Саме величне місто, яке коли-небудь існувало або буде існувати. Амбер був завжди і завжди буде, і будь-яке інше місто, де б він не перебував, коли б не існував, буде всього лише Відображенням, однією з тіней Амбера або однієї з його фаз. Амбер, Амбер, Амбер… Я пам'ятаю тебе. Я ніколи тебе не забуду. Я думаю, в глибині душі я і не забував тебе ніколи, за всі ці довгі століття, поки я подорожував по Відображенню Земля, тому що часто ночами сни мої тривожили видіння золотих і зелених піків твоїх веж, твої розлогі тераси. Я пам'ятаю твої широкі вулиці і проспекти золотих, зелених і червоних кольорів. Я пам'ятаю твоє солодке повітря, вежі, палаци, всі чудеса, які в тобі були, є і завжди зостануться. Амбер, безсмертне місто, що дало частку себе всім містам світу, я не можу забути тебе навіть зараз, не можу забути і той день в Лабіринті Рембо, коли я згадав тебе в відображенні Лабіринту, після доброго обіду, на який я накинувся, зголоднілий, після любові з Мойрою — але ніщо не зможе зрівнятися з тим задоволенням і любов'ю, які я отримав, згадавши тебе, і навіть зараз, коли я стою, споглядаючи Двір Хаосу, і розповідаючи цю історію єдиній людині, яка її слухає, з тим, щоб він, можливо, повторив її, якщо захоче, щоб хоч ця розповідь залишилася жити після того, як я помру тут; навіть зараз я згадую тебе з любов'ю, місто, в якому я був народжений, щоб панувати…

Ще десять кроків, і іскриста філігрань вогню виникла переді мною. Я спостерігав за нею, а піт, що струмував з мене, так само швидко змивала вода.

Я був на межі зриву, на такій тонкій грані, що навіть стіни кімнати, здавалося, понеслися безперервним потоком мені назустріч, погрожуючи змити, винести з Лабіринту. Я боровся, пручаючись щосили. Інтуїтивно я зрозумів, що піти з Лабіринту до того, як пройти його весь, означає вірну смерть. Я не насмілювався відірвати погляд від того вогню, який переливався попереду, не насмілювався також озирнутися назад, подивитися, чи багато пройдено і скільки ще залишилося.

Потік видінь ослаб, і прийшли нові спогади, пам'ять про життя принца Амбера…

Ні, я не стану про них розповідати, не просіть. вони мої — жорстокі і розгульні, шляхетні й не дуже… спогади про дитинство у великому палаці Амбера, над яким майорів зелений прапор мого батька Оберона з білим біжучим єдинорогом.

Рендом пройшов через Лабіринт. Навіть Дейдра пройшла його. Значить я, Корвін, пройду його теж, поза всяким сумнівом, який би не був спротив.

Я вийшов з філігранного стовпа вогню і пішов по Великій Кривій. Сили, що формують Всесвіт, впали мені на плечі, стали будувати мене за своєю подобою.

У мене, однак, була перевага перед будь-якою іншою людиною, яка проробила цей шлях. Я знав, що вже один раз пройшов Лабіринт, а отже, можу зробити це і зараз. Це допомагало мені в боротьбі з тим надприродним страхом, який накочувався чорними хмарами, й ішов геть тільки для того, щоб потім нахлинути з подвоєною силою. Я йшов крізь Лабіринт і згадував весь той час, поки ще не провів довгі століття на Відображенні Земля, і інші Відображення, деякі — близькі й дорогі серцю, а одне я любив більше всіх інших. Якщо звичайно, не вважати Амбера.

Я пройшов ще три повороти, пряму і кілька крутих віражів, і знову відчув владу над тим, чого ніколи не втрачав — владу над Відображеннями.

Десять поворотів, після яких голова була як у тумані, короткий віраж, пряма лінія і Остання Вуаль.

Рухатися було боляче. Вода навколо стала крижаною, потім закипіла. Здавалося, вона здавлювала мене з усіх боків. Я боровся, переставляючи ноги одну за одною. Іскри піднялися до талії, потім до грудей, до плечей, зарябіли перед очима. Вони оточили мене з усіх боків, я насилу бачив сам Лабіринт.

Потім — короткий віраж, що закінчився темрявою.

Крок, другий… При останньому кроці виникло відчуття, що крокуєш через бетонну стіну.

Я пройшов.

Потім повільно повернувся і подивився назад, на пройдений шлях. Я не міг дозволити собі розкоші впасти на коліна від втоми. Я був принцом Амбера і клянуся Богом, ніщо не могло змусити мене показати слабкість перед моїми підданими. Ніщо, навіть Лабіринт!

Я весело помахав рукою в напрямку, який визнав правильним. Могли вони мене бачити чи ні — це вже інше питання.

Потім я на секунду задумався.

Тепер я знав ту владу, яку дає Лабіринт. Пройти по ньому назад буде зовсім не важко.

Але до чого турбуватися?

Правда, у мене не було з собою колоди Карт, але сам Лабіринт міг послужити мені таку ж службу…

Вони чекали мене, мої брат і сестра, і Мойра, у якої стегна були, як мармурові колони.

Дейдра сама може про себе подбати, нехай тепер робить, що хоче — адже в кінці-кінців ми врятували їй життя. І я не відчував себе зобов'язаним захищати її від усіляких небезпек день у день.

Рендом застряг в Рембо на рік, якщо у нього, звичайно не вистачить сміливості кинутися в Лабіринт, дістатися до центру і використовувати його силу. Що ж стосується Мойри, то мені було дуже непогано з нею, і можливо колись я відвідаю її ще раз, і все таке. Я закрив очі і нахилив голову. Однак за секунду до цього промайнула якась тінь.

Рендом? Все-таки ризикнув? Як би там не було, він все одно не знав, куди я збираюся попрямувати. Ніхто цього не знав.

Я відкрив очі в центрі такого ж Лабіринту, тільки дзеркального його відображення.

Мені було холодно, я страшенно втомився, але я був в Амбері, в справжній кімнаті, а не в тому її Відображенні, де тільки що знаходився. З Лабіринту я міг переміститися в будь-яке місце Амбера, куди тільки побажаю. Однак, потрапити назад — ось