Читати книгу - "Інші пів’яблука"

Галі видалося, що вона недочула. Чотири цукерки?

Продавчиня не перепитала, зважила, скільки просили, подала дівчині крихітний прозорий пакетик із цукерками в зелених обгортках:

– Дві п’ятдесят.

Вартість проїзду в міській маршрутці… Ціна півхлібини… Ковток кавилате на автозаправці… Бідолашна дівчинка…

Брелок гойднувся, дівчина озирнулася. Повні-повнісінькі очі радості. Бідолашна дівчинка – це не про неї. Чи то справді хотіла саме чотири цукерки: скільки хотіла – стільки й купила. Чи може собі тепер дозволити тільки чотири, однак це не псує її настрою. Тимчасові труднощі не засмучують, не впливають на її самооцінку, вона вміє радіти тому, що має.

Галя усміхнулася до дівчини – ось для таких людей вони й роблять журнал «Цікаво жити». Або майже для таких, бо ці риси в собі можна виховати.

Озвалася мобілка – Віктор телефонує:

– Коли ти вдома будеш?

– Я вже йду.

– Купи хліба.

Простіше відразу погодитися, ніж сказати: «Та вийди ж з хати, заглянь у крамницю, хоч би в найближчу, де я тепер купую кефір, розрухайся». Ні, не варто. Це може вилитися в скандал, за який згодом буде соромно. Краще сказати: «Куплю». І все.

Галя витягла з поштової скриньки рахунки за комунальні послуги і запрошення до жіночої консультації. Усміхнений кандидат – вибори наближаються – нагадував, що кожна жінка має раз на рік проходити обстеження в дільничного акушера-гінеколога. Як казала Галина баба-полька, co ma piernik do wiatraka? Тобто що спільного між пряником і вітряком? Але у слові пєрнік іноді вчувалися звуки певних фізіологічних процесів, суголосних обіцянкам політиків. Коли вибори насуваються, все стає можливим, і усміхнене обличчя кандидата виявляє найщирішу турботу про жінок мікрорайону, – дуже дієвий, на думку виборчого штабу, взірець агітації.

Віктор сидів біля потужного обігрівача в задушливій кімнаті, дивився якийсь старий радянський фільм. Обличчя розпашіле, наче від температури чи тиску.

– Тобі не жарко?

– Я змерз.

– Таблетки пив?

– Пив. Забув тобі сказати, щоб ти дорогою йоду купила.

– Удома є йод.

– Я не знайшов. У нас нічого не знайдеш, коли треба.

– Ми маємо шафку з медикаментами. Там є йод.

– Нема там йоду. Я дивився.

– Навіщо тобі йод?

– Я порізався, мені потрібен йод, а ти можеш отак спокійно говорити: «Наввіщо тоббі йод?»

Вона так не говорила, як він її передражнив, але годилося тримати себе в руках. Зайти до ванної, сполоснутися під душем, перевдягнутися в хатнє, розігріти вечерю… Проте спочатку – на кухню до шафки з ліками.

– Ось, – повертається з пляшечкою, а тоді вже до ванної, знімаючи на ходу намисто.

– Бо ти знаєш, де він був, – каже він їй навздогін роздратовано. – Завжди все перекладаєш.

– Він був у шафці на медикаменти, там, де завжди. – Вона кладе намисто на білизнярку.

– Його там не було. Але тобі це до одного місця!

Вона повертається до кімнати по свіжий рушник, відчиняє дверцята шафи.

– Посунься від обігрівача або вимкни його, ти весь червоний.

– Не командуй! Краще б йоду купила!

Ні, сьогодні таки той день. Саме той, на жаль, день, коли треба вдатися до наказового тону. Інакше Віктор спочатку доведе її до сліз, а тоді стане лагідним та уважним, хоч до рани прикладай.

– Стули пельку! І ноги свої прийми з проходу!

Віктор мовчки підтягає ноги ближче до крісла. Їй більше нічого не треба в цій кімнаті, але вона залишається тут. Її аж тіпає.

– Ти не просив мене купити йоду! Ти розумієш це чи ні? У його очах – миттєва розгубленість, він уже й сам не розрізняє, де реальні події, а де ті, що він собі надумав. Цей спалах в очах – короткий переляк перед своєю ж безтямністю – відразу ставить усе на свої місця. Вона глибоко зітхає. Їй стає з біса сумно.

– Ти лише хотів попросити… – нагадує вона вже зовсім іншим тоном, безбарвним тоном утомленої жінки. – Ти сам мені сказав, заледве я поріг переступила, що забув попросити купити йоду. Ти про хліб сказав, коли телефонував, а про йод – ні.

Після ванни вона гримить посудом на кухні й чує, як він човгає коридором на кухню. Його хода за рік після інсульту помітно змінилася. Він і раніше ходив спроквола, ніколи не поспішав, а тепер і поготів. Ходить, немов над силу, і говорить, іноді розтягаючи слова. Колись насміхався з того, хто вставляв між словами «е-е-е», підганяв співрозмовника: та давай, давай вже швидше! А тепер сам добирає слова і перепитує, як прізвище того актора, як називається те місто…

– Я тобі картоплі зварив, – каже він спокійним, навіть лагідним голосом. Стрілка барометра перескочила з позначки «буря» на «ясно».

Вони мовчки дивляться одне на одного.

– Іди на фіг, – змучено каже вона.

Він торкається її плеча, але вона нічого не відчуває. Нічого, крім піску в очах.

– Ти їж, – каже він. – Я вже їв.

Сідає навпроти і починає розказувати історію, яку вона вже чула не раз. Ніколи його не зупиняла, завжди вислуховувала, завжди підказувала йому те саме прізвище, що його він раз у раз намагався пригадати. А тепер навіть спогад про Карпати, про вітер на горі Піп Іван, нічого не допомагає. Нестерпно вдавати, що все гаразд.

– Зараз ти скажеш… – Вона підхоплює його розповідь, переповідає те, що чула безліч разів. – А я тобі відповім… – І вона говорить свою репліку. – А ти мені на це…

Усе їй відомо наперед.

Він не зводить з неї округлених очей, у яких прозирає запитання: «Звідки ти знаєш?!» Однак швидко отямлюється, знизує плечем: мовляв, що з того?…

– Облиш переглядати ті самі старі фільми, – каже вона. – День при дні – те саме, той самий мотлох… Луїза ж дала нам фільм Коня, он флешка. Глянь, що він назнімав у дорозі.

– Я вже бачив. Мені не сподобалося.

– Подивися щось інше. Є безліч цікавих фільмів, нових і старих, не можна ж завжди дивитися те саме, слухати те саме, говорити те саме.

– Які фільми переглянути? Американські?

– Різні. Не лише американські.

– Я не люблю американських.

– «Одного разу в Америці» не любиш? – згадує вона.

– Хіба що «Одного разу в Америці».

– «Пролітаючи над гніздом зозулі» не любиш?

– Це теж виняток.

Вона збирає посуд і миє тарілку, виделку і два горнятка. Посудомийна машина працює тепер тільки в особливих випадках. Колись Галя думала, що завдяки тій машині вона заощаджуватиме купу часу. А тоді з’ясувалося, що не все так просто з тим часом. Спочатку треба сполоскати тарілки від залишків їжі й розставити певним чином весь посуд. А ще перевірити, чи, бува, не забився фільтр і