Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

Вояцтво радо вітало кожні відвідини полковника Бізанца та інших членів Військової Управи і Українського Центрального Комітету, не згадуючи вже всіма улюбленого професора о. Василя Лабу.

Про поступ укомплектування і навчання реґулярно надсилалися звіти до вищих військових інстанцій. У кожному звіті пригадувалося, що, через брак устаткування і озброєння, Дивізію не вдасться зробити боєздатною одиницею до кінця року. Вимагалося приділення до Дивізії доброго особового складу і, врешті, ще раз робилося попередження проти передчасного введення непідготованої Дивізії у важкі бої. Не забувалося також про політичну ролю і значення Дивізії. Факт, що в ній тоді опинилося багато молодої української галицької інтеліґенції повинен також бути взятий до уваги при введенні Дивізії у бойові дії, які тепер мусіли б увінчатися з політичного погляду повним успіхом.

Від самого початку утворення, керівництво Дивізії домагалося від німецьких політичних кіл надання їй українського національного характеру, але, на жаль, без успіху. Щойно при новому формуванні Дивізії нові заходи принесли кращі результати. Незабаром майже всі бажання українців були здійснені. Дивізія одержала дозвіл називати себе офіційно «українською». По довгих чеканнях, українці мали нарешті право називати свою дивізію «українською», а не «галицькою». Назва «галицька», по-перше, не подобалася українцям, а по-друге, ширила невірне поняття про Дивізію серед німців. Дивізія одержала дозвіл на вивішування українського національного, синьо-жовтого прапора поряд німецького прапора. Затверджено нову присягу, яка вже не була дослівним перекладом німецького тексту, а дозволяла українцям складати приречення на боротьбу за Україну і український народ. Дозволялося також грати український національний гімн поряд обох німецьких гімнів. [26] Тільки державний герб України тризуб ще був офіційно заборонений, хоч цієї заборони ніхто на практиці не притримувався. Майже всі клумби й кам'яні мозаїки перед українськими квартирами були у формі тризуба. Чому щойно тепер дозволено всі ці національні форми, коли вони вже майже не мали практичного значення? Чому це не сталося раніше? Німецький націонал-соціялістичний уряд зробив основну помилку тим, що переоцінив німецькі сили і бажав мати вільну руку в усіх своїх діях. Скільки разів українці ставили питання, чому німці їм не дають жадної політичної програми? Українці були готові до співпраці з німцями, хотіли брати участь у боротьбі проти московського комунізму по німецькому боці, але вимагали для себе програми, яка ґарантувала б визволення українського народу. Хто може очікувати якогось піднесення без ніякої програми? Без невідомого майбутнього? Врешті у Дивізії дозволено носити тризуб. Хоч усі ці поступки прийшли пізно, вони все таки принесли новий поштовх і чимало піднесли настрій вояцтва.

Одночасно з цими поступками значно кращали відносини між Українською Повстанською Армією і Українською Дивізією. Ще під Бродами відділи УПА підтримували зв'язок з Дивізією і пропонували їй свою допомогу. До практичної співпраці тоді не дійшло, бо, по-перше, обставини під Бродами не давали великої користи з такої співпраці, а по-друге, командування Дивізії не хотіло використовувати для своїх цілей цивільних людей, щоб не дати большевикам виправдань до масакри вояків Дивізії, які попали б у їхній полон. У той час УПА не мала ще ні військового вишколу, ні зброї та устаткування. З втратою великої частини Галичини, впливи УПА на Дивізію зменшувалися, а де ще зв'язок існував, підтримувалися добрі відносини. УПА тепер зосередила свою увагу на грізнішого ворога - большевиків. Дії УПА в тилу ворожого фронту завдавали йому чималих втрат. Червона Армія була змушена відрядити великі сили для охорони своїх ліній і пунктів постачання. Для своєї користи німці тримали з УПА зв'язок.

Несподівано для всіх Фрайтаґа нагороджено лицарським залізним хрестом за бойову готовість і заслуги українців і німців Дивізії. По перших враженнях Дивізію охопила загальна радість, бо така нагорода була великим визнанням для всієї Дивізії. Серед численних поздоровлень бракувало привітання від Української Військової Управи, Українського Центрального Комітету і Вехтера, що вимовно свідчило про їхнє ставлення до Фрайтаґа. Вехтер висловив свої поздоровлення щойно через чотири місяці, під час свого принагідного перебування у Дивізії. [27]

Згадуючи ставлення до українців Фрайтаґа та багатьох інших німців, варто згадати при цій нагоді про так званий принцип німецького війська «послух до загину» (Kadaver-Gehorsam). Німецька армія, а особливо стара прусська армія, була часто критикована за цей принцип «послуху до загину», який знижував підданого вояка до рівня бездушного автомата і бездумного створіння. Таке трактування підлеглих могло ще бути якось виправдане у професійному війську, але ніколи в національній армії, створеній до боротьби за свою батьківщину. Призваний до військової служби науковець, лікар, купець чи робітник, хоч одягнений в уніформу звичайного вояка, далі має повне право, щоб до нього відповідно ставилися. Усі ці люди йдуть до війська з найкращими намірами й настановою. Вони не гірші від старшин чи підстаршин, від яких вони одержують накази. У службі вони можуть бути підлеглими вояками, але ніколи в ніякому випадку нижчими людьми, то значить гіршими й меншевартісними від зверхників. У керуванні ними треба зрозуміння, людяної поведінки і тонкого відчуття, а не «казарменого тону». Тільки при такому способі керування ці люди докладуть всіх зусиль.

Ось якими принципами треба було керуватися при військовому навчанні українців. У підході до них треба було керуватися розсудком, щирою душею і одвертим серцем. До українців треба ставитися як до людей, а не як підлеглих. Зверхник не смів перетворитися на вправного командира-машину. Тому до Дивізії потрібно було спеціяльно підібраного німецького особового складу, який, крім вищеподаних прикмет, мусів би ще бути настільки психологічно підготований, щоб міг зрозуміти українську душу. Застосування принципу «послуху до загину» у вихованні українського вояка було рівнозначним з витворюванням у ньому глибокого почуття меншевартости, яке ставало великою перешкодою при виконуванні покладеного на нього бойового завдання. Тому «казармений тон» повинен був з Дивізії зникнути, а його місце повинно було зайняти людяне зрозуміння - зв'язок серця з серцем.

Це однак не мало означати, що в Дивізії треба було заборонити кожне гостре слово чи догану. Ні, але їх треба було застосовувати з розсудком і зрозумінням. Похвала і догана, вміло застосовані у відповідний час, принесли б якнайкращі успіхи. Та треба ще не забувати, що українці дуже чутливі на похвали, а на