Читати книгу - "Київ-86"

Толік. Нарешті. Я ніколи не просив його про таке — ніколи ми не їздили на машині до Києва, знаючи, скільки це викликає проблем, знаючи, як просто отримати кулю і лишитися у холодній канаві, коли він втратить керування після обстрілу і тачка перекинеться, як у кіно.

Жодних демонстрацій вітальності. Жодних потисків, жестів і урочистостей. Толік вискочив і допоміг мені завантажити Наокі в салон. Складно було зосередитися, неможливо розслабитися і неприємно говорити.

Він віз нас хащами і постійно матюкався на ризик, що на нього він наражається через нас, казав про п’ятдесят відсотків цього разу. Я не заперечував. Він казав про переполох і ґвинтокрили, розказував про проблеми дамби, що толком ніхто нічого не знає, але багато тривожних чуток.

Ми уникаємо, де це можливо, траси і премо старими, зарослими стежками, часто зупиняючись, дістаючи бензопилу з багажника і розчищаючи дорогу від завалів. Думаю, я би не вийшов звідти. Вона би не вийшла. Ми би просто застигли там, ніби помпейці. Потонули би в обіймах сонного дрьому, втопилися б у меланхолії і горі. У крові.

Не треба було взагалі сюди пертися, треба було слухати Толіка, коли він дзвонив вперше і попереджав про стрілянину та движ, коли ми були ще у безпеці, у глухих хатах на відшибах сіл, біля печі, на веранді з чашкою чаю, в яку накрапає дощ. Та я жодного разу не жалкую, що хлопнув того козла. Його обличчя не відступає, але жодних докорів сумління. Жоднісіньких.

Треба було повернути ще тоді, коли ми були свіженькі, а Наокі — сьорбав віскі зі свого нескінченного запасу. Але ми пішли далі і Наокі поважчав на кулю, наші вуха поважчали на його стогони і я не знаю, скільки тисяч разів маю поцілувати Толіка в дупу за те, що він пригнав свою Тойоту сюди.

Я мовчав, Толік мовчав. Вона жувала шмарклі і шепотіла щось місячною мовою. Потім заснула, чи просто втичила в одну точку — я не знаю, як можна спати в такому стані.

За вікном проносилися поваляні ЛЕПи з обвислими дротами, за вікном сумно маячили водонапірки і діряві боки старих колгоспів. За вікном пролітало фотогенічне тло, за яким вони летіли за півсвіту. Яке побачили. Добре хоч фотоапарат не згубили.

Ми завезли Наокі до знайомого лікаря і нависали, обступили їх, питаючи, що від нас треба. Він сказав, що треба не заважати і заспокоїтись. Треба поїхати кудись і він викличе, коли буде потреба. Сказав що йому потрібні наші телефони. Він вигнав нас.

Ми стояли серед літа, серед пилюки Радомишля і дивилися одне на одного. Ми тоді з Толіком ясно зрозуміли, що нам терміново потрібно в бар. Наливати прохолодні бурштини у кришталь, замовляти смажені ковбаси, засипати порожнечу смаженим м’ясом, жувати шмарклі, курити без перерви і випускати дим у стелю, трохи над головами співрозмовників. Нам треба вгаситися добряче, аби шок трохи присів, мені потрібно заховати пістолет у найдальшу закуть і переконувати себе, що я був правий, коли захищав цю дрібну японку, що невідомо що би з нами трапилося, якби не я.

Мені треба напитися до безпам’ятства. Випити літрів десять розбодяженого пива з великих келихів, на автопілоті пензлювати до квартири, впасти поряд з нею і спустити труси.

З кожним разом, коли повертаюся з Міста — стрибками старішаю, ніби тіні душі, полтерґейсти на випадкових фото, над якими ламають голову нащадки — стають на пару тонів світліші, прозоріші, зотліліші.

Щораз повертаючись, відчуваю: все складніше прийти до ладу, зібратися до купи, налаштуватися на гармонійні ритми. Щораз повертаючись, я все довше сиджу в душі, все довше втичу в одну точку, все більше у мене болять ноги, все частіше я не знаю, що робити у перші пару днів.

Зараз я згадую, як проходив сотні кілометрів, приймав двадцятихвилинний теплий душ і за пару днів вів нових іноземців. І це мені зараз здається чимось таким нереально далеким. А після всього, що з нами сталося — я не знаю, чи зможу зібратися докупи.

Тієї ночі мені знов снилася Дамба. Маґма Дніпра захлинула все: гарячі обійми Київського моря сягнули ген обрію, сховавши під воду Лівий Берег, і тільки скелети жовтих кранів Київміськбуду стирчали буями сліпої навігації, стирчали острівцями великі архітектурні форми і плавали навколо архітектурні форми малі.

Скільки разів мені снилося це? Скільки разів я бачив себе на Куренівці — від шаленого-повсталого моря тікаючи? Скільки боявся, що океани смарагдових водоростей і радіоактивний мул спливуть донизу, ламаючи все на своєму шляху і поглинуть Місто у свої крижані, смертельні обійми. І мене заразом.

Щораз я бачу такі сни і ніби знову втрачаю Київ. Ніби вдруге в мене забирають рідне Місто і я сновиґаю коридором-кухнею своєї квартирки в Радомишлі, довго дивлюся у дзеркало, заварюю каву і розумію — то просто сон.

Ніхто не зможе відібрати в мене Місто вдруге. Вавилон колись посипали сіллю, аби люди на тому місці більше не селилися, та він воскрес. Хіросіма, Варшава і Дрезден — згоріли дотла у полум'ї війни і повстали з мертвих. Років шістсот назад татари палили Київ по десять разів на рік, а після монгольської навали замість пишного і галасливого міста лишилися руїни та пару сотень хат під стінами Софії.

Відселення: стільки репортажів на центральних каналах. Стільки ґвинтокрилів над мертвими хатами. Стільки воплів-галасів, уваги, проблем… Київ ще ніколи не був таким популярним. І я не вірю, що ми полишили його назавжди. Ми просто відступили на деякий час.

І ми повернемося. Тоді, коли поваляться сталінки і поховають під собою закляття, які я чорним маркером писав на шпалерах тьмяними вечорами. Тоді, коли впадуть від старості панельні висотки і накриють безформними купами сміття, яке я скидав у шахти ліфтів. Повернемося, коли впадуть брєжнєвки і заховають назавжди рештки первісних стоянок і багаття з паркету. Повернемося, коли ріка знов маґнітом