Читати книгу - "Річки Лондона"

— Вас двох хоч на хвилину можна самих залишити?

Мене йому обманути не вдалося. Я знаю, що він репетирував цю фразу всю дорогу до кінотеатру.

Тим не менш ми всі разом поїхали до відділку, щоб завершити арешт і оформити всі документи. А це три години мого життя, які мені ніхто не поверне. Як і всі копи, що працювали понаднормово, ми зрештою опинилися в їдальні, де пили чай і заповнювали бланки.

— І де цей процесуальний відділ, коли він потрібний? — сказала Леслі.

— Я ж казав тобі, що треба на «Сім самураїв» іти, — сказав я.

— Тобі не здалося, що в цій пригоді було дещо дивне? — спитала Леслі.

— Дивне? Що саме?

— Ну, знаєш… Жінка середнього віку раптом сходить у кінотеатрі з котушок і на очах у власних дітей кидається на людину. Ти певний, що не відчув ніякого?.. — вона помахала пальцями в повітрі.

— Я був неуважний, — сказав я.

При згадуванні тих подій мені здавалося, що щось там було, якийсь спалах насилля та сміху, але це відчуття було підозріло ретроспективним, схожим на спогад, якого від початку не було.

Приблизно о дев'ятій з'явилися пан Манро та батьки інших дітей, і менше, ніж через годину, пані Манро було звільнено до суду. І це було значно раніше, ніж ми з Леслі закінчили оформляти документи. На той час я був надто стомленим, тож попрощався й попросив один з патрулів підвезти мене до площі Рассел.

У мене була нова в'язка ключів і один з них був від заднього входу. Я не хотів іти там, де на мене міг осудливо подивитися Сер Ісак. У головному атріумі було майже темно, але коли я підіймався сходами, мені здалося, що я побачив світлу фігуру, яка плавно промайнула внизу.

Ночувати в аристократичному будинку — це коли на сніданок тебе запрошують до зовсім іншої кімнати, а не просто змінюють чайний сервіз у тій самій, де була вечеря. Вікна цієї кімнати виходили на південний схід, щоб не пропустити слабке січневе світло, а вид з неї був на колишні каретню та стайні. Попри те, що снідали тільки ми з Найтінґейлом, усі столи були накриті білосніжними скатертинами. За ними можна було розмістити близько п'ятдесяти людей. А сервірувальний столик був прикрашений лінійкою посріблених таць із копченою рибою, яйцями, беконом, кров'яною ковбасою та великою мискою рису з горошком і шматочками риби — Найтінґейл назвав це «кеджері». Схоже, він був збентежений кількістю їжі не менше, ніж я.

— Здається, Моллі трохи переборщила, — сказав він і поклав собі в тарілку рис.

Я взяв собі всього по трохи, а Тóбі отримав сосисок, кров'яної ковбаси та миску води.

— Ми не зможемо стільки з'їсти, — сказав я. — Що вона робитиме з тим, що залишиться?

— Я навчився не питати про таке, — сказав Найтінґейл.

— Чому?

— Бо я не певний, що хочу почути відповідь, — сказав він.

Мій перший справжній урок магії відбувся в одній з лабораторій у задній частині другого поверху. Інші лабораторії раніше використовувалися для досліджень, але ця була для навчання й була дуже схожа на шкільну хімічну лабораторію. Там були столи з газовими кранами для пальників Бунсена та білі порцелянові раковини, заглиблені в лаковані дерев'яні стільниці. На стіні навіть висіла періодична система елементів, на якій, як я помітив, були відсутні всі елементи, які було відкрито після Другої світової.

— Спершу треба наповнити раковину, — сказав Найтінґейл.

Він підійшов до однієї з них і відкрив кран з довгим, наче лебедина шия, носиком. Десь вдалечині щось грюкнуло, чорна лебедина шия затремтіла, булькнула, а потім кашлянула коричневою водою.

Ми обоє відсахнулися від крана.

— Коли ви востаннє тут щось робили? — спитав я.

Стукіт ставав гучнішим, сильнішим, а потім з крана полилася вода, спочатку брудна, а потім прозора. Стукотіння припинилося. Найтінґейл заткнув злив, наповнив раковину на три чверті й закрив кран.

— Коли тренуватимеш це закляття, — сказав він, — завжди май про всяк випадок воду напоготові.

— Ми створюватимемо вогонь?

— Лише тоді, коли ти помилятимешся, — сказав Найтінґейл. — Я зараз продемонструю, а ти слідкуй дуже уважно — так само, як тоді, коли ми шукали vestigia. Зрозуміло?

— Vestigia, — сказав я. — Добре.

Найтінґейл простягнув праву руку долонею догори, а потім стиснув кулак.

— Дивись на долоню, — сказав він і розкрив пальці.

Раптом у кількох сантиметрах над його долонею з'явилася куля зі світла. Яскрава, але не настільки, щоб я не міг дивитися на неї.

Найтінґейл стиснув кулак, і сфера зникла.

— Ще раз, — попросив я.

Думаю, до цієї миті якась частина мене чекала на раціональне пояснення, але коли я побачив, як легко Найтінґейл створює цей вогник, я збагнув, що єдине раціональне пояснення — магія існує. Наступним питанням, звісно, було: як вона діє?

— Ще раз, — сказав я.

Він розкрив руку і з'явилося світло. Джерело світла здавалося сферою розміром з кульку для гольфу та з гладенькою, схожою на перламутр поверхнею. Я нахилився ближче, але не міг зрозуміти, звідки виходить світло: зсередини чи з поверхні.