Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 79
Перейти на сторінку:
своїм дітям, – то він був такий: оце коли прийшов додому – чи це день був, чи ніч, а йому й байдуже. Мені ж хоч розірвись – давай йому негайно їсти, та ще й виймай із печі, та добре тепле! І треба було, щоб усі із ним сідали, що будити малих дітей – йому не шкода. Я раз поночі насипала борщу, а він до того ще кипів, був гарячий, а Маруся була маленька, сиділа в мене на руках, та й вмочила спросоння аж дві руки у той окріп, та як наробить крику! Я тоді від переляку не знала, що робити, та й посипала ошпарені руки мукою. А воно взялося коржем, зробилося на шкірі тісто. Рана потім запалилась, руки загнились. Дуже довго гоїлися вавки, дуже шкода мені тебе, Марусю…

– Та нічого, мамо, – а руки перетяті шрамами аж до ліктів. – Усе вже давно й загоїлось! Мені вже не болить.

Це, може, й гріх був, та я часто думала, що воно трохи й як на добре вийшло, бо не зазнала Маруся, так як Ганя, від молодесеньких років своїх важкої праці, а зате ж навчилася гарно пекти й варити, шити й вишивати, та ще й дуже любила, аби у нас у хаті обов’язково був порядок.

Але де його вглядіти, коли у одній кімнаті увесь час товклася купа дітей, а на підлозі була голісінька земля, прикрита хіба прілим сіном.

– Ти, Марусю, не сварися так… – просила я дочку, коли та, аж розчервоніється, аж навісніє, так гонить менших дітей із хати.

– Я тільки-тільки все прибрала, вимела, провітрила, он як було чисто! А вони?! – аж сльози від досади виступають.

– Ти у нас якась як не тутешня, – оглядала прибрану, із чорною, аж до блиску вичесаною косою Марусю Ганя.

– Це у мене такий колись був брат, він давно вже виїхав, кудись аж до Америки, – кажу і зітхаю. – Теж культурний був. Але ти, Марусю, вже не виїдеш нікуди звідси, бо ти дівка, та й – час уже не той, тебе й не пустять.

І Маруся сидить-ріже свої квітки – найкращі у селі; вчиться вишивати; малює кольоровою глиною по печі узори, сама ті фарби й вигадує, щось в щербатому горщику колотить. А далі – вже й кроїть сорочки!

– От уже до всього здатна твоя Маруся! – каже мені якось Олександра. – Нехай-но і мені яких квіток змудрує? А я дам молока.

А це Марусі – в радість! Аби лиш воно було комусь потрібне. Зате ж їй геть байдуже до усіх дітей на світі.

– Марусю, ти приглянь до моєї Гані? – часом просить її Настя, як дуже треба кудись піти із дому чи щось зробити, а дитина не спить і заважає.

– Ні, – як відріже ножем Маруся. – Не хочу ніяких дітей! Я їх не люблю!

– Але ж у тебе колись будуть свої? Доведеться…

– Не буде!

– А це чому?

– Бо я ніколи не вийду заміж!

– От уже яка дуже затята ваша Маруся, – каже до мене Настя. – І в кого вона у вас така вдалася?

– Хіба не було в кого? О! Це ти ще діда її не знала!

– Якого?

– Та ж твоєї свекрухи батька! Там такий був уже запеклий, та такий затятий: не хотів іти в колгосп, то вбили!

– Та ну?…

– Хіба не чула? Але де? Ти ж молода, – кажу, – а тоді таке було: або іди в колгосп, або годна смерть. То дід вибрав краще вмерти! Давно нема…

І я нагадала своє дівування, як ми з Ільком собі любилися, як хотіли одружитись. А батько Ільків ні за що не хотів мене брати за невістку. І як мати моя підшукала для мене жениха – багатого, та дурного. І як ми з Ільком, нікого не послухавши, таки пішли і розписалися. І що з того всього вийшло…

– Ох-хо-хо, таке було у мене щастя, Насте… – розказую вкотре. – Коли б я, Насте, знала, коли б я думала була…

– То що?

– Було б, мабуть, так само! – та й розсміюся. А моя Мирося хапає Настю за обидві руки:

– Можна, я дитинку побавлю? А ти йди, Насте, куди там тобі треба! Тільки… дозвольте я у вас цієї ночі буду спати?

– А то чому ж не дозволю? Де вже нам без такої няньки, спи!


У мене в хаті не було й ліжка: а куди його мала ставити? Отак і спали усі хто де. Я спала на полу, це була така коробка, збита із дерев’яних дощок, всередині напхана сухою соломою. Матраца ще не мали, то вже пізніше придумали, щоб пошити з рядюжок мішка, набивали його татарським зіллям, зашивали. А тоді… Кинув в’язку соломи, зверху накрив рядном – і спи. Діти мої то й так – покотом лягали по підлозі, під сподом була гола земля і сіно, накрите рядном чи й ні. Усі вкривались свитами, під головою кулак. Бо подушки

1 ... 25 26 27 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"