Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

на аркуші бурого паперу в сорок квадратних футів[25] накреслив такий план, який і був піднесений комітетові з уїдливим зауваженням, що архітектори паризького дива могли цілий рік думати, планувати та креслити, щоб зробити те саме. На плані було зображено рівне місце площею десь квадратна миля[26] на березі озера, за допомогою землечерпальних машин перетворене на дивосвіт лагун і каналів. Урешті-решт, розуміли архітектори, на цій території будуть сотні споруд, зокрема по одному павільйону від кожного штату, і ще багато для інших країн і видів промисловості, але на тому плані зображувалося тільки найважливіше, зокрема п’ять величезних палаців навколо центрального Великого двору. Також вони залишили місце для вежі на одному розі того двору — хоча ніхто ще не знав, хто саме будуватиме ту вежу і яка вона буде; головне — вона в кожному разі повинна перевершити творіння Ейфеля. Комітет і його федеральне начальство — Національна комісія — затвердили той план напрочуд швидко.

На стороннє око, тільки сам розмір ярмарку робив його організацію надзвичайно складним завданням. У тому, що виставка буде грандіозною, а будівлі на ній — колосальними, мешканці Чикаго не мали ані найменшого сумніву. Але найдужче інтригувало їх те, як можна збудувати щось найвеличніше на американській землі — значно більше за Бруклінський міст Рьоблінга — за такий короткий термін. Проте Бьорнем знав, що розміри тут — лише одна грань труднощів. За потужними елементами, показаними на плані, ховались міріади дрібніших перешкод, про існування яких не підозрювала ні громадськість, ні навіть більшість організаторів заходу. Бьорнемові треба було провести залізницю на територію ярмарку, щоб возити туди сталь, каміння і дерево на будову. Треба було організувати постачання усіляких інших потрібних речей і запасів, пошти та всіх експонатів, що їх привезуть на виставку трансконтинентальні вантажні компанії, передусім «Adams Express». Будуть потрібні поліцейський і пожежний загін, лікарня і пункт швидкої допомоги. А ще мають бути коні — тисячі коней, і щось треба робити з тим гноєм, який вони щодня залишають.

Щойно те велике креслення було затверджене, Бьорнем звернувся до влади з проханням збудувати «одразу дешеві дерев’яні помешкання у Джексон-парку для мене й робітників», і в тому «помешканні» він практично прожив три наступні роки. Ці квартири швидко прозвали «халабудою», хоча там був великий камін і чудовий винний погріб, про вміст якого подбав особисто Бьорнем. Маючи тонке сприйняття деталей, яке випереджало його час, Бьорнем розумів, що на враження людей від виставки суттєво впливатимуть дрібниці. Він уважно оцінював навіть те, як має виглядати офіційна печатка виставки. «Можливо, вам не спадає на думку, наскільки важливим предметом є ця печатка, — писав він 8 грудня 1890 року в листі до Джорджа Р. Девіса, генерального директора виставки, її головної політичної фігури. — Вона розійдеться по світу в численні країни, і то буде одна з тих тривіальних речей, за якими люди там оцінюватимуть художні стандарти нашої виставки».

Проте це все було ще дрібничками порівняно з найважливішим завданням Бьорнема — дібрати архітекторів, які мають спроектувати головні будівлі.

Вони з Джоном розглядали можливість проектувати всю виставку вдвох, та й їхні колеги із заздрістю передчували, що вони так і вчинять. Гарріет Монро, своячка Рута, згадувала, як той одного вечора прийшов додому «зачеплений за живе», бо один архітектор, якого він раніше вважав своїм другом, «демонстративно не впізнав містера Бьорнема, коли зустрів його в клубі, — нарікав Рут. — Мабуть, він гадає, що ми все під себе загребемо!» Він був налаштований залишатися головним архітектором, у цій ролі він буде наглядати за працею решти архітекторів виставки, але сам не буде проектувати жодної з цих будівель.

Бьорнем точно знав, кого він хотів найняти, але був менш свідомий того, яким провокативним виявиться цей вибір. Він хотів узяти найкращих архітекторів Америки не тільки з огляду на їхній талант, а й на те, що їхня участь одразу похитне міцне переконання східних сусідів, що Чикаго може влаштувати хіба що сільський ярмарок.

У грудні Бьорнем, хоча ще не мав на те повноважень, таємно надіслав листи п’ятьом особам, «відчуваючи впевненість, що я зможу обстояти свою точку зору». І справді, невдовзі Комітет із територій і будівель виставки уповноважив його запросити архітекторів до роботи над виставкою. Безумовно, то були п’ятеро найкращих архітекторів в усіх Сполучених Штатах, але троє з цих п’ятьох походили, власне, з краю «нечистоплотних створінь»: Джордж Б. Пост, Чарльз Мак-Кім і Річард М. Гант, найповажніший архітектор країни. Інші двоє були Роберт Пібоді з Бостона й Генрі ван Брюнт із Канзас-сіті.

З Чикаго не було жодного, хоча місто дуже пишалося своїми піонерами архітектури — Саллівеном, Адлером, Дженні, Біменом, Коббом та іншими. Чомусь загалом далекоглядний Бьорнем не розумів, що в Чикаго такий його вибір можуть розцінити як зраду.

На той момент, під час подорожі в пульманівському вагоні, Бьорнема турбувало те, що лише один із кандидатів — ван Брюнт із Канзас-сіті — радо відгукнувся на його лист. Решта продемонстрували лише прохолодну згоду зустрітися, коли Бьорнем прибуде до Нью-Йорка.

Бьорнем попросив Олмстеда піти на ту зустріч із ним, знаючи, що в Нью-Йорку репутація знаного ландшафтного архітектора мала непереборну силу, але Олмстед не зміг поїхати. Тож нині перед Бьорнемом лежала перспектива іти на зустріч із цими легендарними архітекторами одному. Причому один із тих легендарних архітекторів, Гант, мав також легендарно запальну вдачу.

Чому вони так неохоче йому відписували? Як вони зреагують, коли він спробує їх умовити? А що, коли відмовляться і про це стане відомо громадськості?

Рухомі краєвиди за вікном мало тішили Бьорнема. Їдучи штатом Індіана, потяг увійшов у смугу холодної погоди. Температура різко впала. Пориви вітру штурхали поїзд у боки, і струмінь примарної крижаної пари летів за