Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Люди сидять на трибунах, спостерігають за грою, але коли по правді, вісім із десяти не завжди розуміють, що відбувається на полі. З їхніх міркувань часом виходить, що у ворота влітає «випадковий» м'яч. «Випадковий» гол? Може таке бути чи ні? Мені здається, що не може. Навіть коли захисник у власні ворота забиває гол, він не «випадковий». М'яч летить туди, куди його посилають, а що його посилають не туди, він не винен. Захисник хотів його на кутовий вибити, а він у ворота влетів. Чому ж він влетів? А тому, що захисник не додумав всього, поспішив. По правді й сказати, роздумувати довго ніколи, там лічені частки секунди на все відпущено, але думати все одно треба.

Думати — це те, що я називаю «у голові домалювати». Уявити! Хоч на тисячну частку секунди, а уяви собі, що з того вийде, як ти удариш. Так або так. По правді, і випадковість може бути. Але випадковість тільки тому випадковість, що ми її пояснити не можемо. А треба, дуже треба! Просто необхідно всьому пояснення знайти. Бо коли є пояснення — загадкове перестає бути загадковим. Його вже можна передбачити. А передбачивши, можна запобігти тому, чого не треба, і поліпшити те, що треба.

От я біжу по полю, веду м'яч… І в скількох місцях одразу повинні бути мої очі? Найперше — я дивлюсь на м'яч. Його не можна відпускати дуже далеко, бо захисники команди-суперниці перехоплять його. Але м'яч не повинен у твоїх ногах весь час плутатись, бо, по-перше, це сповільнює біг, він тебе начеб зв'язує, не ти його ведеш, а він тебе веде, а по-друге, його в тебе дуже легко можуть відібрати в підкаті, або, як у нас кажуть, просто «зняти» з ноги. Значить — ти біжиш з ним, далеко не відпускаєш, в ногах він у тебе не плутається, ти біжиш і невидимо простір відвойовуєш і попереду себе, і позаду, і ліворуч, і праворуч. Ти над м'ячем — як чайка над своїм яйцем, з якого чаєнятко от-от вилупитись має. Я якось бачив такий документальний фільм, а може, науково-популярний: морський коршак над чаїним гніздом в'ється, а чайка гніздо своє захищає, нерухомо ніби сидить, проте простір відвойовує — то туди, то сюди хитається, вихиляється, і куди б коршак не кинувся, скрізь чайчин дзьоб може його дістати. Покружляв він, покружляв, та й полетів десь в іншому місці здобич шукати.

По правді, і я над своїм м'ячем так тремчу, щоб він чиєюсь здобиччю не став.

Отже, я бачу м'яч… Хоча, коли не перший рік граєш у футбол, на м'яч нема чого особливо розглядатися, його повинні ноги «бачити» і відчувати. А ще я бачу всіх, хто збирається мене атакувати. І я їх бачу не лише на тому місці, на якому вони в дану соту частку секунди перебувають, але й на тому, де вони зараз будуть.

Тобто я повинен вгадати, куди вони стрибнуть, крок зроблять, перебіжать. Я повинен все це передбачити, бо коли я щось проморгаю, у мене тут-таки віднімуть м'яч, і тоді все доведеться починати з самого початку. На полі не поговориш, ніхто мені з моїх хлопців нічого не скаже, але я крізь футболку відчую їх погляди: «Ех, ти! Ми старались, старались, вся команда на тебе, зараза, працювала, а ти…»

Коли по правді, Кирило Куличенко розповів би про це почуття куди краще, ніж я. Кирило все б це художньо пояснив і якийсь приклад з художньої літератури обов'язково навів би, а я так не вмію.

Коли я не можу висловитись, затинаюсь, починаю слова підшукувати, мама мене стривожено запитує:

— Знову м'яч приймав на голівку? Ой, дограєшся, ой дограєшся, дегенератом через той футбол станеш.

Вона певна, що удар м'яча по черепу, коли головою відпасовуєш чи коли головою м'яч зупиняєш, робить такий струс, що в мозку все перемішується. Мамі здається, що тому футболісти нечітко знають табличку множення. Вона певна, що ті, хто часто м'яч «бере на голівку», взагалі таблички множення не знають — пришелепуваті стають і щодалі, то більше. Хай би вона у Валентина Захаровича спитала, він би їй розповів, скільки серед видатних математиків і взагалі вчених є таких, що в дитинстві і замолоду грали у футбол. Грали, і це на їхню розумову діяльність анітрохи не вплинуло.

По правді, на вістрі атаки мені довірено успіх всієї команди і аж ніяк не можу ризикувати цим. Тут вже дивись, стережи, пильнуй.

А ще я прикидаю, скільки мені до їхніх воріт зосталося і скільки метрів «безкарно» мені дозволять пройти їхні захисники. Може й таке статися, що серед них знайдуться грубіяни, котрим вигідно буде мене тут з ніг збити і тим позбавити мене м'яча? Що з того, що вони «штрафняк» зароблять? Хто його зна, як я той «штрафняк» зможу реалізувати? До воріт далеко, і коли вони стінку як слід поставлять, нічого з мого удару не вийде. Як кажуть, сухий грім.

По правді, це мене завжди дратує. Понад усе я ненавиджу нечесну гру. А вона, ця нечесність, ніби спеціально запланована, ніби передбачена правилами гри: штрафують! Але що з того штрафу толку? По-перше, настрій зіпсовано, по-друге, атака зірвана не чесною грою, а нахабством, і ти свого суперника зневажати починаєш, по-третє, так по ногах можуть врізати, що колобком покотишся по траві і потім до кінця матчу кульгатимеш, а найголовніше те, що штраф часто на користь порушника обертається. І це буває не лише тоді, коли суддя нечітко судить матч і свистить на користь порушника, свистить, зупиняє гру, а ти був у виграшному, зручному становищі, міг по воротах бити. Я вже казав, що для захисників вигідно тебе по траві прокотити, коли ти далеко від воріт — їх оштрафують, але що з того?

Мій дядько, мамин рідний брат, дядько Серьожа, працює рибінспектором. Так-от, дядя Серьожа має право оштрафувати браконьєра на якихось там десять карбованців. А браконьєр, по правді, не дуже того штрафу боїться — він вже на сотню карбованців риби продав. А от просадити в човні