Читати книгу - "Та сама я"

Раптом уся увага була спрямована на мене. Тоді нарешті обернувся й він. Чоловік рушив до мене, і я пірнула під огорожу.

– Я тут! Семе! Це я! – Я розмахувала табличкою, а він усміхався від безглуздості цієї ситуації.

Кинувши папірець на підлогу, я кинулася до нього, і цього разу він не став бити мене – він підхопив мене на руки, і ми поцілувалися, просто як у кіно, самозабутньо і з насолодою, без усіляких думок про неприємне дихання від кави. Якось так це було. Я вже точно не пам’ятаю. Опинившись в обіймах Сема, я забула про все на світі: про сумки, про людей та про косі погляди з натовпу. Боже, це відчуття його великих рук, що стискали мене, його м’яких губ, що цілували мене. Мені не хотілося відпускати його. Втупившись обличчям у його міцну шию, я вдихнула запах його шкіри – кожною клітинкою свого тіла я відчула, як сильно сумувала.

– Тепер краще, божевільна? – запитав він, коли я нарешті відпустила його. Мабуть, помада була розмазана по моєму обличчю, бо в мене майже миттєво з’явився висип. Його обійми були такими міцними, що в мене заболіли ребра.

– О так, – мовила я, не в силах припинити усміхатися. – Набагато краще.

Ми вирішили залишити сумки в готелі, а потім кудись вирушити. Я говорила цілковиту нісенітницю – безладний потік думок і спостережень, що без фільтра покидав мій рот. Він дивився на мене так, як дивляться на свого собаку, котрий смішно танцює, – з радістю і стриманою тривогою. Але коли позаду нас зачинилися двері ліфта, він притягнув мене до себе, обхопив моє обличчя обома руками і знов поцілував.

– Це щоб я нарешті замовкла? – запитала я, коли він мене відпустив.

– Ні. Я хотів зробити це усі довгі чотири тижні, і я маю намір робити це стільки, скільки зможу, аж поки не полечу до-дому.

– Гарно сказано.

– Репетирував усю дорогу.

Я дивилася, як він відчиняє двері нашого номера, й у тисячний раз подумала, як сильно мені пощастило зустріти його в той момент, коли я не вірила в те, що коли-небудь когось покохаю. Я почувалася імпульсивно та романтично, як героїня недільного кіно.

– І-і-і, ми прийшли.

Ми зупинилися на порозі. Кімната була навіть меншою за мою кімнатку в Ґопніків: коричневий килим і двоспальне ліжко з бордово-помаранчевою ковдрою. Годі й мріяти про шикарну білу постільну білизну. Я намагалася не думати про те, коли тут прибирали востаннє. Коли Сем зачинив за нами двері, я поставила сумку й, обійшовши ліжко, зазирнула до ванної. Там на нас чекав лише душ і ніякої ванни, а якщо увімкнути світло, то починав верещати вентилятор, немов неслухняний малюк на касі супермаркету. У кімнаті стояв стійкий запах поєднання старого нікотину й освіжувача повітря.

– Тобі не подобається. – Його очі пильно сканували моє обличчя.

– Ні! Вона ідеальна!

– Кімната не ідеальна. Пробач. Я забронював її на сайті одразу після нічної зміни. Хочеш, щоб я пішов униз і запитав, чи є у них інші кімнати?

– Я чула, як дівчина на рецепції казала, що більше місць немає. У будь-якому разі, усе чудово! Тут є ліжко й душ, до того ж ми в центрі Нью-Йорка, а також ми нарешті разом. Що може бути краще?

– От дідько. Треба було порадитися з тобою.

Я ніколи не вміла брехати. Він узяв мою руку і стиснув її.

– Усе добре. Справді.

Ми стояли й дивилися на ліжко. Я затулила рота рукою, намагаючись придушити в собі бажання сказати те, про що думаю.

– Треба перевірити, чи тут немає блощиць.

– Серйозно?

– Іларія каже, їх зараз усюди повно.

Плечі Сема перекосилися.

– Навіть у найшикарніших готелях.

Я ступила вперед і різко відкинула ковдру, нахилившись, щоб роздивитися білу ковдру й матрац. Підійшла трохи ближче й придивилася більш пильно.

– Чисто! – мовила я. – Це чудово! Готель без блощиць!

Я підвела великі пальці догори.

– Ура!

У повітрі зависла важка тиша.

– Ходімо прогуляємося, – мовив він.

Ми вирушили на прогулянку. Принаймні розташування готелю було справді чудове. Ми обійшли з півдюжини кварталів аж до шостої авеню, потім зиґзаґами повернулися до п’ятої. Я щосили намагалася якомога менше розповідати про своє життя в Нью-Йорку, а Сем просто мовчав. Він тримав мене за руку, а я йшла поряд і намагалася не дивитися на нього увесь час. У тому, що він тут, зі мною, було щось несподівано дивне. Я помітила багато дрібних деталей: подряпину на його руці, невеликі зміни довжини його волосся – і піймала себе на тому, що намагаюся пригадати, як він виглядав до мого від’їзду.

– Ти тепер не кульгаєш, – зауважила я, коли ми зупинилися біля Музею сучасного мистецтва. Мене бентежило те, що він мовчить, немов цей готельний номер усе зіпсував.

– Ти також.

– Я бігала! – відповіла я. – Я тобі казала! Щоранку в Центральному парку з Аґнес і Джорджем, її тренером. Ось, подивись, які в мене м’язи!

Сем стиснув моє стегно і притягнув його до себе.

– Уже можна відпускати, – мовила я, коли люди навколо почали витріщатися.

– Пробач, – мовив він. – Я сумував за тобою.

Я й забула, що він більше любив слухати, аніж розмовляти. Знадобився певний час, аби він розповів хоч щось про себе. У нього нарешті з’явився новий партнер. Після двох невдалих спроб – юнака, котрий зрозумів, що він не хоче бути фельдшером, і Тіма, члена профспілки середніх років, що, як виявилося, ненавидить усе людство (не найкращий характер для такої роботи), – його поставили у пару з жінкою, яка нещодавно переїхала й хотіла працювати десь біля дому.

– Яка вона?

– Вона не Донна, – мовив він, – але непогана. Принаймні вона знає, що робить.

Минулого тижня він зустрічався з Донною за чашкою кави. Хоч хіміотерапія не допомагала її батькові, Донна маскувала смуток під сарказм та жарти, як вона робила завжди.

– Мені хотілося сказати їй, що вона не повинна ховати почуття, – пояснив він. – Вона знає, через що пройшла моя сестра. Але, – він косо подивився на мене, – усі ми переживаємо горе по-своєму.

Сем розповів, що в Джейка у коледжі все добре. Він передавав мені привіт. Його батько, чоловік Семової сестри, кинув клуб підтримки людей, що втратили своїх близьких. Сказав, що це не для нього, хоча це й допомогло йому припинити спати хтозна з ким.

– Йому зараз дуже важко. Коли