Читати книгу - "Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс"

Я знаю, сер, що ви не дуже високої думки при цивільних, але запевняю вас, сер, що патнем-лендінзька громада виняткова. В мене до вас лише одне прохання, сер, — зустріньтесь з ними, і ви самі переконаєтеся в цьому. Хіба ж це так важко, сер?

Уолкер відповів:

— Гаразд, гаразд, хай йому чорт, я прийду на цю кляту зустріч, — і Гвідо страшенно зрадів, бо не сумнівався, що капітан стане іншою людиною, як тільки познайомиться з тими чудовими людьми, якими кишів Патнем-Лендінг. Але зараз, стоячи поруч з Хоксі в Залі зборів і позираючи на його скам'яніле обличчя з перекошеним ротом та крижаними очима, Гвідо не відчував колишньої впевненості.

Грейс Беннермен нервувала тому, що, хоч останній місяць вона й працювала день і ніч як голова Комітету гостинності, залишалося ще чимало навантажень, які вона переклала на інших, і тепер зовсім не була впевнена, що все вже готово. Правда, більшість членів комітету попрацювали на славу. Наприклад, Мінна Коулмен, голова Пошивочного підкомітету, придбала чудові швейцарські мережані завіски для казарм; Доріс Стейнберг, голова Мебльового підкомітету, зуміла роздобути дюжину позолочених стільців і повну збірку творів Джейн Остен ; Елеонора Мілберн, голова Підкомітету організації аматорської майстерні, одного ранку вийшла на вокзал і вручила сезонникам сто листівок з запитанням, чи немає в них часом зайвих електроприладів для потреб батареї, і дев'яносто один відповів "так"; Моніка Феркухар, голова Підкомітету розваг, зуміла записати солдатів у Християнську молодіжну асоціацію і дістала їм запрошення на пуримський танець до синагоги; Люсі Вейскопф, голова Квартирного підкомітету, підшукала для сімейних офіцерів та рядових, які не хотіли жити в казармах, кілька вигідних квартир: сторожку біля воріт садиби Мак-Алістерів з чотирма кімнатами й ванною за триста доларів на місяць, надбудову над гаражем містечка Оула з двома з половиною кімнатами та душем за сто сімдесят п'ять доларів на місяць і десяток мебльованих кімнат з кухнями по вісімдесят доларів у місяць; інші активістки теж блискуче справилися зі своїми дорученнями. Одна тільки Бетті О'Шіл непокоїла Грейс. Намагаючись підняти моральний дух Бетті після того, як вдруге було відкладено обговорення проекту побудови фабрики для переробки покидьків, Грейс доручила їй важливу ділянку — очолити Підкомітет закусок. Але й це не допомогло. Пригнічена й неуважна, Бетті робила помилку за помилкою, зараз, хоч уже пробило на дванадцяту і залу сповнили голодні солдати та обивателі, Грейс не бачила жодної ознаки ні закусок, ні самої Бетті О'Шіл.

Гаррі Беннермен нервував, бо щойно вгледів Анжелу Хоффа у Залі зборів. Вона теж помітила його і, мов акула, кинулась слідом, розштовхуючи натовп. Гаррі метнувся у протилежний бік. Після того пам'ятного дня в готелі "П'яца" йому вдалося успішно уникати товариства Анжели. Правда, для цього довелося ні на крок не відходити од Грейс, тобто стати членом Комітету гостинності. Таким чином протягом кількох останніх тижнів Гаррі до пізньої ночі оббивав меблі, розвішував японські ліхтарики, чіпляв усілякі гасла на стіни, розносив запрошення, щось шукав, щось носив, щось тягнув, щось підвозив, щось підіймав, щось прибивав, — і на серці в нього було тоскно. "Але, — зітхав він, — краще вже це, ніж ще одне рандеву з Анжелою". Од кожної випадкової зустрічі з нею Гаррі відчував себе дедалі винуватішим, і вже не знав, як позбутися пекучих докорів сумління.

Комфорт Гудпасчер нервувала, бо сьогодні мусила дати відповідь Греді Меткафу. Після того вечора, коли вона дозволила Греді поцілувати себе, він не давав їй ні хвилини спокою, набридливо пропонуючи ходити тільки з ним. Звичайно, Комфорт мільйон разів сказала йому "ні". Вона обзивала його шмаркачем, пігмеєм, приматом і радила записатися до французького іноземного легіону, коли він хоче довести, що справді кохає її. Проте Комфорт не могла заборонити Греді цілувати себе, й іноді, коли він ніжно обнімав її, а над Високими Горіхами сяяв місяць, вона раптом відчувала в усьому тілі солодку знемогу, від якої в неї рожевіли щоки, розтулялися вуста, а в кожному оці виступала велика блискуча сльоза. Та варто їй було перевести погляд на Греді, як від чарів не залишалось і сліду. "Де той хлопець, — сумно зітхала Комфорт, — який міг би не тільки викресати іскру, але й роздмухати з неї полум'я?!" Де в біса шукати того казкового хлопця? Звичайно, не серед цієї шантрапи з патнем-лендінзької школи імені Вебстера, де навіть дрібноголовий Греді міг почувати себе королем Зараз він стояв посеред Зали зборів у своїй чорній шкіряній куртці і, дивлячись на Комфорт з-під примружених повік, чекав відповіді, яку вона пообіцяла дати сьогодні. І, сумно зітхнувши, Комфорт подумала, що доведеться сказати "гаразд",

Меннінг Соу, перший старійшина Патнем-Лендінга, нервував тому, що сьогодні була субота. Звичайно по суботах він зачиняв муніципалітет опівдні, заздалегідь вимкнувши термостат, який умикався знову лише о восьмій годині ранку в понеділок. Завдяки цьому щороку заощаджувались чималі гроші на паливі. Але сьогодні, через цю ідіотську зустріч з армійцями Меннінг не міг вимкнути термостат — це суперечило б нормам гостинності. І в цьому була вся трагедія — адже тепло від єдиного термостата йшло не тільки до Зали зборів, але й до порожніх кабінетів, на другому поверсі. А тут Ще ці кляті бовдури прилазять у свинячий голос і весь час відчиняють двері навстіж, впускаючи потоки холодного повітря. "Не буде дивного, — похмуро думав він, — якщо б трубу вилетить на сорок доларів пального, перш ніж закінчиться оця паршива зустріч!"

Проте Меннінг мусив визнати, що, за винятком витрат на паливо, зустріч не коштувала муніципалітетові жодного цента. Комітет гостинності повністю зібрав усі необхідні кошти з населення. "Це, мабуть, обійшлося в круглу копієчку", — думав Меннінг, обводячи поглядом Залу зборів, де зібралися майже всі городяни і весь особовий склад зенітної батареї; за останні шістдесят років пожертвувань Меннінг не пам'ятав такого збору.

Власне, банкет ще не почався. Присутні розбилися на окремі групи, що розбрелися по всьому залу. Біля Меннінга зібралася вся янківська еліта — Джордж Мелвін, доктор Магрудер, Уолдо Пайк, Ісаак Гудпасчер та інші, не менш достойні особи.

Поруч з ними стояли італійці, з'юрмившись навколо Вітторіо ді Маджо, загальновизнаного ватажка італійської колонії, після того як Гвідо уквітчав новою славою свій рід.

Далі стояли сезонники, які жваво розмовляли на теми, що завжди займали їхню уяву: іпотечні податки, баранячий послід, амурні пригоди, пиятики тощо.

А ще далі пістрявіла шикарна група малолітніх злочинців на чолі з Греді Меткафом, одягнутих так само, як їхній преподобний ментор, у чорні шкіряні куртки з неймовірною кількістю блискучих нікельованих застібок на грудях і біло-червоними орлами на спинах. їх волосся злипалося від брильянтину, підстрижені бачки навпіл ділили щоки, скептично розтягнуті губи недбало тримали довжелезні сигари; їхні стегна обтягували чорні брезентові ковбойські штани-дудочки, звужені до дванадцяти дюймів, а ступні ніг ховалися в дебелих мотоциклетних черевиках.

Вся увага малолітніх злочинців була зосереджена на іншій групі молодих людей, що стояли в протилежному кінці зали: на особовому складі ракетної батареї. Повільно, уважно малолітні злочинці оглянули солдатів, потім їх очі сповнилися холодним презирством, і вони відвернулися, Чи варто було боятися цих голомозих вайлуватих хлопчаків у спортивних куртках та широких шароварах? Плебеї — ось хто вони такі, смердючі плебеї!

Поруч з Греді та його когортою стояли міські діви з Комфорт Гудпасчер у центрі. Вони теж пильно оглядали армійців, і їх розчаруванню не було меж. Солдати мали такий убогий, такий невиразний, такий затрапезний вигляд, що діви зневажливо поморщились.

— Шантрапа, — мовила Комфорт, висловлюючи загальну оцінку, і всі дружно кивнули головами й повернулись до малолітніх злочинців.

Через усю залу солдати кидали пожадливі погляди на дівчат.

— Оце так товар! — мовив рядовий Вільям О. Вомбес.

— Що правда, то правда, — додав рядовий Роджер Лигвайлер. — Тут є чим поживитись! Ходімо ближче, га, Опі?

Але Опі, очі якого були такі ж пожадливі, як і в його товаришів, тільки удвоє гостріші, збагнув, що ситуація склалась не на користь армійців.

— Дрррузі, — сказав він, — це ні до чого. Зараз у нас мало шансів.

— Ти маєш на увазі отих жевжиків у шкіряних куртках? — зневажливо кинув рядовий Ернест Д. Гофман.

— Я не сумніваюсь, що вони жевжики, — відповів Опі. — Але де твоя шкіряна куртка?

— А!.. — видихнув взвод, збагнувши гірку істину.

— Вся біда в тому, — сказав Опі, — що ми схожі на чиїхось бідних родичів.

— Б'юсь об заклад, що дівки будуть наші, як тільки ми одягнемо уніформу! — вигукнув рядовий Густав Морісетт.

— Дрррузі, саме про це я й міркую, — мовив Опі. — Ось що ми зробимо, дррузі! Ми зараз же повернемось на батарею, одягнемо наші парадні мундири і блискучі ковані черевики. Ми також почепимо стрілецькі медалі. Потім строєм повернемось сюди — начищені, надраєні, виструнчені, і налетимо на дівок, мов саррана на кукуррудзяне поле.

— Урааа! — закричали солдати, і в їхніх очах зажевріла надія.

— Але ж молодший лейтенант ді Маджо наказав нам одягтися в цивільне, — нагадав Вільям О. Вомбес.

— Я заррраз все йому поясню, — кивнув Опі. — Почекайте тут.

— Опі подався шукати Гвідо ді Маджо, який у цей час стояв біля дверей, нервово намагаючись вгамувати Уолкера Хоксі.

— Ви полюбите цих славних патнем-лендінгців, — умовляв його Гвідо. — Після зустрічі ви в них душі не чутимете.

— Гаразд, гаразд, — нетерпляче відповів Уолкер. — Мені це вже набридло!

— Слухаю, сер, — мовив Гвідо і обвів поглядом залу, намагаючись знайти того славного патнем-лендінгця, що міг би зразу причарувати капітана. Його погляд зупинився на кремезному чолов'язі на ім'я Джеррі Таппер, який працював режисером в одному з бродвейських театрів і мав репутацію найприємнішої людини на всьому східному узбережжі. Гвідо підійшов до містера Таппера, взяв його за руку і підвів до Уолкера.

— Сер, — мовив він, — дозвольте представити вам одного з наших найшановніших городян, знаменитого режисера Джеррі Таппера.

— Дуже радий, справді, дуже радий, — вигукнув містер Таппер і, простигши капітанові руку, посміхнувся так приємно, що від цієї посмішки повинна була б розтопитись кам'яна гора.

Гвідо теж вишкірив зуби, певний, що містер Таппер назавжди завоює серце капітана Хокеї, і подався шукати інших чаклунів.

— Ви вже давно в армії, сер? — запитав містер Таппер.

— Двадцять два роки, — сухо відповів Уолкер.

— І все ще капітан?! — здивувався містер Таппер.

— Еге ж, — сказав Уолкер.

— Ну, знаєте, — хихикнув містер Таппер і приязно поплескав його по плечі, — ви, мабуть, ще більший йолоп, ніж я.