Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

– Отже, ви дали зрозуміти, що мою заяву відхилено?

– Так. Хіба що зумієте мене переконати, що ваші симпатії до Півдня не стануть певною завадою на службі. Не сумніваюся у ваших добрих намірах. Знаю, що ви обдарований, розумний чоловік і маєте відповідні навики, щоб виконувати офіцерські обов’язки. Ви сказали, що за переконаннями підтримуєте справу північан, але я волію, щоб людина вкладала серце в цю справу. Це ж бо зброя, якою воюють, – серце.

– Послухайте, губернаторе, — мовив молодик, усміхнувшись не так тепло, як ясно, – у мене про запас є ще одна річ – кваліфікація. Очевидно, про неї не варто згадувати. Крім того, один великий воєначальник запропонував простий спосіб стати добрим вояком: «Завжди старайся, щоб тебе вбили». Ось це і є причина того, що я бажаю служити у війську. Невеликий, мабуть, з мене патріот, але я хочу, щоб мене вбили.

– Є простіший і відвертіший спосіб, – гостро глянув цивільний начальник. Погляд став холодним.

– У моєму роді, сер, не повелося так робити. Ніхто з Армістедів не вчинив такого.

Запала довга тиша. Співрозмовники не дивились одне на одного. Нарешті відірвавши очі від олівця, що й далі постукував, губернатор поставив запитання:

– Хто вона?

– Моя дружина.

Сановник вкинув олівця в шухляду, звівся й кілька разів пройшовся по кімнаті. Тоді обернувся до Армістеда, пройняв його, теж на ногах, ще холоднішим поглядом і спитав:

– Чи не краще було б, якби... наша країна втратила не вас, а ось цього... чоловіка? Може, на заваді стоїть те, що Армістеди не визнають неписаних кодексів?

Напевно, члени цього роду гостро відчували образу. Молодик спаленів, тоді сполотнів, але стримався – аби домогтися свого.

– Я не знаю, хто цей чоловік, – доволі спокійно відповів він.

– Пробачте, мовив губернатор з більш-менш помітною ноткою каяття, зазвичай властивою такому слову. Поміркувавши якусь мить, він додав: – Завтра надішлю вам скерування на службу капітаном у Десятому піхотному полку. Тепер він у Нашвіллі, штат Теннессі. На добраніч.

– На добраніч, сер. Дякую вам.

Залишившись на самоті, губернатор трохи постояв, спершись на стіл, а тоді здвигнув плечима так, наче хотів скинути з них тягар.

– Паскудна справа, – буркнув він собі під ніс. Тоді всівся за журнальний столик перед каміном, узяв першу-ліпшу книжку й почав її гортати. Око впало на таку сентенцію:

«Бог спонукав невірну жону набріхувати на мужа й таким чином виправдовувати свої гріхи, а водночас мав ласку наділити інших чоловіків дурістю – вірити їй».

На обкладинці стояло: «Його величність дурень10».

Губернатор жбурнув книжку у вогонь.

II. Як сказати те, що варто почути

Переможені у дводенній битві на місцині Піттсберґ-Ландинґ11, конфедерати понуро відступали до Коринта, звідки й прийшли. За очевидну нездарність позбувся посади Ґрант12, побите військо якого врятувалося від знищення та полону завдяки солдатському вмінню й зарадності Б’юлла13, однак командувачем замість рятівника став Галлек14 – не випробуваний на ділі, нерішучий і забарний теоретик. Помалу тяглися його загони, ненастанно розгорталися в лінію фронту, щоб протистояти прудким ворожим стрільцям, раз у раз окопувалися проти колон, жодна з яких так і не надійшла. Крок за кроком просувалися протягом тридцяти миль лісів і боліт – назустріч супротивникові, завжди готовому щезнути, наче нічна мара від кукурікання на світанку. Це була кампанія по-театральному мішурних вилазок і гучних сигналів тривоги, рекогносцирувань і контрмаршів, безглуздих непорозумінь і скасованих наказів. Тижнями той вельми серйозний фарс привертав увагу видатних цивільних діячів на ниві політичних амбіцій і спокушав цілком безпечно користати з жахіть війни. До цих діячів належав також наш любий губернатор. І в штабі армії, і в таборах вояків-земляків він був свій чоловік – завжди в оточенні кількох підлеглих, у картинній позі на коні, в бездоганно скроєному одязі, у хвацькому шовковому циліндрі. Ті чарівливі риси виразно нагадували про мирний суходіл ген за воєнним океаном. Отож обляпаний болотом рядовий спозирав на них зі свого шанця, спершись на лопату, й уголос кляв – висловлював думку про несумісність вишуканої декоративності з суворою простотою солдатського ремесла.

– Будь я вами, губернаторе, то не поганяв би далі в такий спосіб, – сказав якось генерал Мастерсон15, що саме мав рушити верхи на неофіційну нараду й сидів в улюбленій позі, закинувши ногу за луку сідла. – Не в ті ворота їдемо. Ми не що інше, як ланцюг стрільців. Гадаю, тільки тому мені наказали розставити тут гармати, призначені для облоги. Якщо наша шеренга відступить, то конфедерати з відчайдушної натуги пудитимуть у штани й гинутимуть, не маючи можливості забрати із собою ту зброю. Бо ж вона нівроку важкенька.

Є підстава побоюватися, що нефільтрована дещиця цього армійського гумору впала на місце під цивільним циліндром трохи інакше, ніж крапля літеплого дощику. Однак губернатор не дав по собі цього пізнати й ані на крихту не збавив гордовитості.

– Я чув, – поважно відповів він, – що тут є мої люди. Це рота Десятого полку під орудою капітана Армістеда. Я б хотів зустрітися з ним, якщо ви не проти.

– Він того вартий. Але туди треба добиратися через добрячий клапоть хащів. Я б порадив вам залишити тут коня та інше... – генерал глипнув на губернаторський почет... – зайве спорядження.

Губернатор пустився пішки й самотою. За півгодини він продерся крізь мочарі з густим плутаним чагарником і дістався сухої та відкритішої місцини, де за низкою поставлених у козла рушниць байдикувала піврота піхотинців. Кожен був при повній амуніції – з ременем, ладівницею, ранцем та флягою. Одні солодію спали, розпростершись на сухому листі. Другі спроквола теревенили про се й те. Треті знічев’я перекидалися в карти. Ніхто не відбився аж надто далеко від рушниць. На погляд цивільної людини, це була сцена безладдя, безтурботності й недбальства. Натомість військове око розпізнало б вичікування та готовність.

Неподалік, на поваленому дереві, сидів озброєний офіцер у поношеному однострої й дивився на прибульця, до якого саме підходив сержант.

– Хочу бачити капітана Армістеда, – озвався сановний прибулець.

Уважно розглянувши його, сержант мовчки кивнув на повалене дерево, взяв рушницю й попровадив гостя до офіцера.

– Цей чоловік хоче бачити вас, сер, – доповів сержант, відкозирявши. Офіцер підвівся.

Його впізнало б хіба що дуже гостре око. За якихось кілька місяців каштанове волосся помережили сиві пасма. Засмагле обличчя покрилося передчасними зморшками. На лобі довгий синюватий шрам позначив удар шаблею. Куля залишила на щоці