Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Почекай, - важко дихаючи, промовив Габріель, перериваючи поцілунок. Чоловік уклав моє обличчя у свої долоні та притиснувся чолом до мого. Я не розплющуючи очей, жадібно вдихала аромат чоловічого одеколону, немов можу його ось-ось забути. – Напевно, поки що, потрібно зупинитися, - Габріель обережно відсторонився від мене. - Не треба нам квапитися із цим.

***

Поки маленька перевдягалась у ванній кімнаті, я займався ліжком у спальні. Розібравшись із простирадлом і ковдрою, я старанно намагався запхати подушку в наволочку. Стільки часу ця квартира пустувала, що тепер здавалось, ніби в цих стінах назавжди завмерло життя. Моє минуле життя… Моє минуле невдале життя. По спині пройшовся неприємних холод, але він майже відразу зник, коли я пригадав м’які та ніжні вуста Поліни. Не знаю, яким чином я зміг зупинитися. Я був на межі, але на диво швидко взяв себе в руки.

Впоравшись з подушкою, поклав її на ліжко. Я оглянувся по боках, щоб впевнитися, що нічого раптом не забув. Таке дивне відчуття зненацька огорнуло моє серце, немов на хвильку я потрапив у минуле. Тут я колись був щасливим, потім у в’язниці цих стін зазнав нелюдських страждання. Не розумію, навіщо саме сюди привіз маленьку. Це занадто егоїстично з мого боку, намагатися однією дівчиною остаточно витравити думки про іншу. Хоча, це навіть не спроби, я дійсно збожеволів через Поліну, але присмак минулих невдалих стосунків ніяк не хоче зникати.

Софія, немов отрута, в’їлася мені під шкіру, залізла в мозок та не бажає навіть зараз залишити в спокої. Скільки вже минуло часу? Роки три-чотири… Я досі намагаюся отямитися, стати колишнім чоловіком. Дідькова хвороба, від якої не існує ліків! Вона знову почала мене атакувати, коли до мого життя несподівано увірвалась маленька. Дівчина нагадувала мені про давно минулі дні… У когось на небі дуже збочене почуття гумору. Я міг би звабити Поліну, міг би взяти, не питаючи дозволу, але це не моя історія. Це було б дуже жорстоко – знущатися над людиною. Хочу, щоб між нами все народжувалося поступово, але часом мене так збуджує її присутність, що доводиться тримати себе під контролем з останніх сил.

Пам'ять послужливо відроджує чудову картину перед моїми очима: Поліна, загорнута в білосніжний рушник, з вологим волоссям, вологою шкірою, м’якими вустами та ще цей погляд талого арктичного льодовика. Хочеться вити як божевільному та стискувати пальцями цю маленьку ніжну істоту, затаскуючи до полону своїх обіймів. Я звихнувся і, мабуть, це вже назавжди.

- Я закінчила, - тихенько промовила Поліна, коли я повернувся у вітальню.

Дівчина одягнена в мої старі речі, зараз виглядала особливо тендітною. Маленьке янголятко. На моїх вустах квітне посмішка.

- Відмінно, а я для тебе вже підготував ліжко, так що можеш вкладатися, - знімаю піджак та кидаю його в крісло, що обтягнуте захисною плівкою.

- А де ви будите спати? – величезні блакитні очі, здається, зазирають мені в саму душу. Мені смішно через те, що Поліна все ще звертається до мене на «ви».

- Тут, - вказую жестом на диван. – Їди, лягай. Ти втомилася, тому потрібно добре відпочити. Занадто багато всього сьогодні трапилося.

Маленька закусує нижню губу та неквапливо їде за мною, а мене не покидає відчуття якоїсь недомовленості з боку дівчини. Ще раз добренько поправляю ковдру, потім Поля швидко лягає й вблагано дивиться на мене. Я трішки розгубився через такий погляд. Поводжу себе зовсім як хлопчисько, хоча був упевнений, що вже давно навчився зчитувати емоції на обличчях жінок.

Я присів на край ліжка та торкнувся пасма вологого світлого волосся. Я побоювався, що після проблем, що трапилися в будинку Поліни, дівчинка почне приходити в себе. Зазвичай, таке ось «отямлення» здатне викликати істерику чи щось подібне. Мені не хотілося, щоб маленька страждала, адже сам розумію, як це вбиває зсередини.

- Все в порядку? – я ще відчуваю на язику смак Поліниних вуст, пальці занадто чітко пам’ятають плавні вигини її стрункого тіла, що було сховано під тканиною рушника. Важко говорити, коли в голові все йде шкереберть.

- Так, мабуть, - вона ледве помітно посміхнулася.

- Можливо, хочеш поговорити? Поділитися тим, що тебе непокоїть? Інколи це може допомогти.

- Просто будьте поруч, - бажання Поліни не було звичайною забаганкою, як це часто траплялося із Софією. Вона лише хотіла підтримки та захисту, а нині лише я міг всім цим забезпечити цю дівчинку. Не потрібно благати знов, у всякому разі це не потрібно робити Поліні.

Я приліг поверх ковдри та обережно обійняв дівчинку. Вона зручно влаштувала свою голову в мене на грудях та заплющила очі. Ми лежали в повній тиші, моя рука потяглась до тендітного плеча, я обережно почав його масажувати, інколи спускаючись до спини. Тіло маленької тремтіло, а мені відчайдушно захотілося забрати це кляте тремтіння, забрати будь-який острах і весь біль. Поступово Поліна почала розслаблятися та заспокоюватися у моїх руках.

Вимкнувши світло, я подивився у вікно, де зяяла чорна порожнеча ночі та почав обережно заколисувати дівчину. Мені було так спокійно й тепло на душі. Я торкався ніжної шкіри, цілував потилицю Поліни та насолоджувався цими дарунками, як дитина. Нам не потрібно було трахатися, щоб осягнути всі можливі тонкощі тілесного задоволення, достатньо тиші та відчуття тепла, що сповнювало наші душі. Розуміння цієї простої істини змусило моє дихання збитися.

Я заплющив очі й не помітив коли задрімав, незважаючи на незручну позу, насичений день і ті скелети в шафі, які через деякий час обов’язково «вийдуть» назовні. Тут і зараз був я, була маленька й та ниточка, що тільки-тільки з’явилась між нами і яку я так одержимо боявся випадково обірвати.