Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Наступного дня я прокинулась від яскравих сонячних променів, які пробивались крізь вікно й танцювали на моєму обличчі. М’яке світло наповнило собою простір спальні, відбиваючись химерними візерунками на білих стінах. Ще не до кінця розплющивши очі, мені здалося, що за вікном квітне весна, але, коли я остаточно отямилася, то згадала, що зараз осінь, майже її кінець.

Потягнувшись у ліжку, я помацала рукою поруч, але нікого не знайшла. Для мене однієї ця кімната здавалася занадто великою та навіть трішки незатишною. Без Габріеля тут дуже порожньо та холодно, ніби я потрапила на гігантський льодовик.

Піднявшись з ліжка, я раптом побачила нові капці. Дивно… Я чітко пам’ятала, що вчора їх тут не ще було. Милі капці з зображенням панд, навіть шкода їх взувати, але підлога занадто прохолодна, щоб гуляти по ній босоніж. Я швидко взулась та одягла штани Габріеля. Їх довелося добряче натягнути до самих грудей і міцно зав’язати шнурок, інакше я ризикувала дорогою залишитися голою.

Уперше за довгий час я почувала себе бадьорою, навіть дихати тепер стало набагато легше, ніби важкий камінь з грудей нарешті зник. Я наче переродилася чи отямилась від довгого та болісного кошмару. Заправивши ліжко, я вирушила на пошуки Габріеля. В квартирі я зовсім не орієнтувалася, тому декілька разів заглядала в такі ж порожні кімнати, як і моя, але наприкінці моїх пошуків на мене чикав успіх.

Я відчинила двері, що вели до кухні й побачила дуже потішну картину. Габріель стояв біля плити, одягнений у фартушок та пританцьовував під пісню, що, напевно, належала ґурту «Modern Talking». Габріель був настільки поглинутий процесом приготування омлету та музикою, що навіть не відразу помітив мою присутність. Я підперла плечем одвірок і посміхаючись, спостерігала за тим, як цей дорослий чоловік із зовнішністю олімпійського божества намагається підспівувати Томасу Андерсу. Мистецтво співу очевидно було непідвладне Габріелю, але це його геть не бентежило. Тут було важко не посміхнутися. Гарний настрій і задоволення від процесу приготування сніданку, робили Габріеля значно молодшим, зовсім хлопчисько, щоправда, з очима дорослого, значно старшого від справжнього його віку, чоловіка.

- Доброго ранку, співаче, - більше зоставатися непоміченою мені не хотілося, це вже навіть якось непристойно.

- Привіт, панянко, - Габріель стрепенувся, я застала його зненацька. – Зараз вимкну музику, - він вже потягнувся до свого смартфону, що лежав на столі.

- Ні, не треба, мені дуже подобається ця пісня, - я пройшла вперед та зазирнула в пательню. Дійсно, готувався омлет, як я і думала. – Знаєте, ще трішки й ви його можете зіпсуєте.

- Справді? Я думав, що зі скоринкою буде навіть краще. Хоча, я не дуже знаюся на процесі приготування їжі, - Габріель віддав мені виделку, поступаючись місцем ранкового повара.

- Нічного страшного, тепер усе під моїм професійним контролем, - заспокоїла я, швиденько рятуючи омлет. – Я рано навчилася готувати, тому можу вам дати декілька уроків. Безкоштовно.

- Цікава пропозиція, - Габріель, практично не торкаючись мене, заправив пасмо мого волосся за вухо. Це було так дивно… Все це… Кухня, приготування їжі, пісні Томаса Андерса… Мимоволі складалося таке відчуття, що ми знайомі вже багато років, тому цей ранок – щось давно звичайне, зрозуміле. Ця ситуація здавалась мені правильною, причому настільки, що стало трішки болісно в грудях, але цей біль був приємним.

Габріель, підпер попереком кухонних стіл, схрестив руки на грудях та зосереджено спостерігав за мною, поки я старанно розкладала по тарілках врятований омлет. Такий проникливий погляд збентежив мене, тому щоб розвіяти тишу, я запитала:

- Полюбляєте слухати «Modern Talking»?

- Старомодно, чи не так? – в голосі відчутне відлуння сорому.

- Ані трохи! А що ще ви слухаєте?

- Багато чого: старі пісні, нові, класику.

- Наприклад?

- Стінг, Мадонна, Майкл Джексон, класичний рок, діапазон моїх інтересів дуже широкий. А ти? Що подобається тобі, Поліно? – Габріель повернувся та оперся руками на кришку стола.

- Книжки, красивий одяг. Примітивно, чи не так? – я спробувала повторити його інтонацію, коли він запитав про старомодність, але погано вдалося. Ми трішки помовчали.

- Ані трохи, - голос Габріеля став серйозним. – Все, що стосується тебе, не може бути примітивним.

Я посміхнулась. Потрібних слів, щоб хоч щось відповісти, раптом не знайшлося. Напевно, я зараз червона й моє обличчя схоже на стиглий помідор.

- Не буду тебе більше бентежити, - Габріель провів долонею по моєму волоссю та зосередився на своєму телефоні, який ще транслював музику. Подумки я була дуже вдячна чоловікові за те, що він не прагнув порушити межі мого особистого простору. – Я купив сік та чай. Не знаю, чому ти зазвичай зранку надаєш перевагу. Ти казала про каву, але, мені здається, що це не дуже корисна річ, особливо, на порожній шлунок.

- Склянка соку згодиться, - відповіла я, накриваючи на стіл.

- Відмінно, - Габріель дістав з холодильника сік і налив нам у склянки. – Ти дуже бліда, сподіваюся, гранатовий піде тобі на користь.

Я вмостилась на високий стілець та подумки відзначила, що не припиняю посміхатися з того моменту, як потрапила на кухню. Було приємно те, що Габріель з розуміння та піклуванням ставився до мене: він пам’ятав про каву, помітив, що я бліда й загалом не полінувався та поїхав у магазин, щоб приготувати сніданок. Ніхто ніколи не огортав мене такою ніжною турботою. На очах мимоволі з’явилися сльози. Це все через надлишок позитивних емоцій. Я занадто сентиментальна. Потрібно щось із цим роботи, бо не можу ж я все життя бути такою вразливою.

- Що з тобою? Я тебе образив? – із занепокоєнням спитав Габріель, помітивши, що я намагаюся приховати свої почуття. – Чому ти плачеш? Щось трапилося? – він підійшов та сів біля мене навпочіпки, а я остаточно похнюпилась. – Гей, Гей, Поліно, ти чого? Я тут. Я поруч. Усе добре. – Габріель стиснув мої долоні своїми сильними гарячими пальцями.