Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Так… Я знаю, що усе добре. Просто… Просто, - я схлипнула та опустила голову. Мені потрібно було трішки часу, щоб заспокоїтися. – Ви так піклуєтеся про мене, - заїкаючись, промовила я. – Звичайний сніданок, що в ньому може бути особливого? Та нічого. А я, - голос сів, тому я вирішила, що зараз краще помовчати.

- Розумію, я усе добре розумію, - Габріель посміхнувся та обережно підняв моє обличчя за підборіддя.

- Я така плаксійка, - шморгаю носом. – Давно вже не дитина, а все одно нічого не можу вдіяти зі своїми емоціями.

- Припини погано про себе думати, - суворо промовив чоловік. – Сльози кажуть про твою вразливість та чистоту душі, хіба це погано? Ані трохи. Сльози – це нормальне явище, тому не потрібно їх соромитися чи щось із ними робити, - Габріель знову посміхнувся. – Не переймайся, сонечко, все добре, - він підвівся на ноги. – Краще поснідаємо, а на десерт я підготував для тебе дещо дуже смачне. Воно тебе обов’язково збадьорить і ти припиниш сумувати, - очі Габріеля таємничо заблищали.

- І що ж це таке? – я краєчком футболки стерла завмерлі на щоках сльози та повернулася до своєї тарілки.

- Маленький сюрприз.

- Це нечесно, я від цікавості просто помру.

- Тоді потрібно скоріше з’їсти сніданок, щоб очікування не було таким тяжким і довгим.

Я була дуже зголоднілою. Незважаючи на те, що Габріель казав про свої невеличкі здібності в приготуванні, його омлет буд дуже смачним. Я з’їла все, навіть крихти не залишила. Гранатовий сік став чудовим завершенням трапези, тому я знову відчула себе найщасливішою людиною. Виявляється, для цього стану не так вже й багато потрібно.

- Яка ти швидка, - засміявся Габріель та відправив до рота шматочок помідора.

- Це погано? – чомусь мені хотілося для цього чоловіка бути досконалою дівчиною.

- Ні. Невже настільки сильно не терпиться отримати десерт?

- Дуже не терпиться, якщо чесно.

- Я пам’ятаю, що тобі сподобалось тістечко в ресторані. Вирішив, що ти зрадієш, - Габріель дістав з пакету, що лежав на підвіконні, обережно упаковану коробочку.

- Дуже зрадію, - я була готова заплескати в долоні як мале дитя, але стрималася.

- Тримай, - Габріель прибрав тарілку, а на її місце поклав коробку з ласощами.

- Велике вам спасибі, - я почала розпаковувати.

- Поліно, звертайся до мене на «ти», домовилися? Розумію, що я вже давно не хлопчик, але ще не столітній дід.

- Спасибі тобі, - було дещо дивно звертатися до дорослої людини на «ти», але я все ж переборола себе.

- Нема за що, сонечко.

Тістечка були таким ж смачним як і того разу, навіть начинка однаково бруднила пальці, а я все ще сподівалася «зловити» її та не дозволити впасти на стіл.

- Насправді, я ще та ласунка, - чомусь раптом зізналась.

- Дійсно? – Габріель завершив зі своїм сніданком і тепер неквапливо пив гранатовий сік.

- Так, шоколадки й тістечка – моє слабке місце. Дивно, як я ще не погладшала та не попсувала собі всі зуби. Можливо, ти теж хочеш шматочок? Бо я зараз вже з’їм останнє.

- Мабуть, тільки зовсім трішки, - Габріель перегнувся через стіл та провів великим пальцем по моїй щоці. – Ти знову трішки забруднилась, - він лизнув палець і повернувся на своє місце.

У мене через цей жест усе всередині затремтіло та змусило пробудитися в глибині душі відчуття гострого збудження.

Раптом заграла музика на телефоні. Хтось дзвонив. Це допомогло мені повернутися з небес на землю. Я сховала свій погляд та продовжила ласувати тістечком, поки Габріель відповідав на дзвінок.

- Що? – суворим голосом запитав він, а я здригнулась через таку стрімку зміну настрою. Я глянула на Габріеля, своє питання він адресував телефонному співбесіднику. – Ні, я зараз не вдома. Ні, я до тебе не приїду. Олю, не починай зранку робити мені мозок своїми порожніми благаннями, добре? Ми дорослі люди, так що обійдемося без криків. Моє особисте життя тебе ніяк не стосується. – Габріель кинув телефон на стіл і похмурим поглядом подивився у вікно. Мені здалося, що зараз він подумки знаходиться далеко за межами цієї кухні.

- Усе добре? – обережно запитала я та відклала убік коробку з тістечком. Напевно, с мене вже досить ласощів.

- Так, усе в порядку, - Габріель подивився на мене та посміхнувся. – Ти вже закінчила?

- Мабуть, що так.

- Добре, можеш відпочивати, я зараз тут усе помию.

- Ні, я хочу допомогти. Ти мене нагодував, дозволь хоч б поприбиратись.

Він нічого не відповів, лише хитнув головою.

Я вклала брудний посуд у посудомийку та витерла на столі, поки Габріель складав залишки продуктів у холодильник. Ми були схожі на пару, яка вже багато-багато років живе в гармонії і любові. Я була зовсім не проти, щоб у реальності все склалося таким чином. Справжньої родини в мене ніколи не було, тому я з дитинства мріяла, що коли стану дорослою, то вийду заміж за прекрасного чоловіка, народжу йому багато дітей. Можливо, саме тоді я відчую справжнє щастя родинного тепла, якого мені дуже не вистачало.

- Усе, - повідомила я, витираючи руки рушником.

- Добре. Як тепер хочеш провести день?

- Не знаю, а хіба тобі не потрібно на роботу? Просто не хочу, щоб у тебе через мене порушувалися плани.

- До завтра я абсолютно вільний і ти ніяких планів не порушуєш, - Габріель підійшов до мене, прибрав на спину волосся. Здається, воно йому дуже подобається, бо він його постійно хоче торкатися. – То що скажеш? Можемо поїхати, погуляти десь.

- Ні, хочу побути тут… Із тобою, - мій голос тремтів від хвилювання. Я ніколи собі не дозволяла так відверто казати про те, чого по-справжньому хочу. Але чомусь Габріель якимось дивним незбагненним чином наділяв мене сміливістю.

- Ось як, - він посміхнувся та підійшов ближче. – Як забажаєш, - схилившись до мого вуха, тихо прошепотів Габріель. Я мліла від його голосу, запаху, тепла його неперевершеного тіла.