Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що за паршива конструкція, — пробурмотів він. — Уже втретє це роблю.
Він не став одразу виправляти свою помилку, бо завжди любив оту тишу й цілковиту темряву, які можна відчути лише в найглибших печерах. Щоправда, легенький фоновий шум його життєзабезпечувального обладнання все-таки скрадав трохи тиші, та принаймні…
Але, що це? За шеренгою звислих сталактитів, які вишкірилися до нього, наче опущені товсті ґрати на брамі лицарського замку, перекривши йому прохід, він помітив слабке сяйво, схоже на перші проблиски світанку. У міру того, як його очі звикали до темряви, сяйво здавалося дедалі яскравішим, і доктор Чант уже почав розрізняти відтінки зеленого. Тепер він навіть бачив обриси бар’єра перед собою.
— Що відбувається? — стривожено запитав Ґрінберґ.
— Нічого, просто спостерігаю.
«І думаю», — міг би він додати.
Існували чотири можливі пояснення баченого.
Наприклад, крізь якийсь природний світловий канал — лід, кришталь тощо — сюди могло проникати сонячне світло. Але на таку глибину? Навряд.
Радіоактивність? Він не здогадався був прихопити з собою дозиметр: тут практично не було важких хімічних елементів. Однак варто буде прийти сюди ще раз із ним і все перевірити.
Або ж то світиться якийсь фосфоресцентний мінерал — саме на це Чант, найімовірніше, і поставив би всі свої гроші.
Але існувала й четверта можливість — найнеймовірніша та найцікавіша з усіх.
Доктор Чант постійно згадував одну безмісячну та «безлюциферну» ніч на березі Індійського океану, коли гуляв під блискучими зірками піщаним пляжем. Море було дуже спокійне, проте час від часу якась стомлена хвиля докочувалася до його ніг і, розбившись об них, вибухала яскравим спалахом світла.
Потім доктор Чант забрів на мілину й пішов водою. Він і досі пам’ятав оте відчуття теплої, наче у ванні, води навколо щиколоток, і з кожним кроком, який робив, вибухав новий спалах світла. Ті спалахи з’являлися, навіть коли плескав у долоні просто понад поверхнею води.
Чи могли тут, у самісінькому серці комети Галлея, розвинутися подібні біолюмінесцентні організми? Він хотів би в це вірити. Шкода, звісно, так по-варварському ставитися до чогось такого вишуканого, як цей природний витвір мистецтва — отим своїм сяйвом за ним сталактитовий бар’єр тепер нагадував йому про ґратчасту дерев’яну загородку перед вівтарем у якомусь баченому ним колись кафедральному соборі, — але докторові Чанту таки доведеться сходити назад і повернутися з вибухівкою. А поки що тут був іще один необстежений прохід…
— Цим маршрутом далі пройти я не можу, — доповів він Ґрінберґові, — тому спробую іншим. Повертаюся до розвилки… Установлюю шпульку на змотування.
Про таємниче сяйво, яке зникло, щойно він увімкнув світло знову, доктор не згадав.
Ґрінберґ відповів не відразу, що було незвично. Мабуть, розмовляв з кораблем. Чанта це не схвилювало: повторить своє повідомлення, щойно вирушить.
А наступної миті він і взагалі перестав про це думати, бо надійшло коротке підтвердження від Ґрінберґа.
— Добре, Кліффе… Ви були пропали на хвилину… Повертаюся до зали… Потім зайду до іншого тунелю… Сподіваюся, він не перекритий.
Цього разу Ґрінберґ відповів умить:
— Перепрошую, Білле, вам слід повернутися на корабель. Виникла надзвичайна ситуація… Ні, не тут. З «Юніверсом» усе гаразд. Але нам, можливо, доведеться негайно повертатися на Землю…
Лише за кілька тижнів потому доктор Чант знайшов дуже правдоподібне пояснення для повалених сталагнатових колон. Коли щоразу при проході перигелію комета викидала частину своєї речовини в космос, центр її маси зміщувався. І так обертання її ядра навколо власної осі через щокілька тисяч років ставало нестабільним, а напрямок тієї осі мінявся — і досить різко, як у дзиґи, що збирається впасти, коли втрачає енергію. І коли це ставалося, то виникав доволі пристойний «кометотрус», який міг досягати п’яти балів за шкалою Ріхтера.
Але доктор Чант так і не зміг розгадати таємницю того люмінесцентного сяйва. І хоча цю проблему швидко затьмарила собою драма, яка саме починала розгортатись у ті хвилини, та відчуття упущеної можливості переслідуватиме його решту життя.
Він ніколи так і не обмовився про те сяйво жодному зі своїх колег, хоча вряди-годи в нього й виникала така спокуса. Однак усе-таки залишив для наступної експедиції запечатаний короткий лист, який мали відкрити у 2133 році.
Розділ 20. Наказ повертатися
— Ви вже бачили Віктора? — весело запитав Михайлович Флойда, коли той поспішав до капітана на його виклик. — Нещасна, розбита людина.
— Дорогою додому відростить нову, — відрізав Флойд, якому в той момент не було коли теревенити про такі банальності. — Я намагаюся з’ясувати, що сталося.
Коли він прибув, капітан Сміт сидів у своїй каюті майже без руху й у дуже пригніченому стані. Якби це була якась надзвичайна ситуація, що стосувалася б його власного корабля, він уже смерчем літав би всюди, метаючи накази праворуч і ліворуч, але в ситуації, яка склалася, нічого не міг удіяти, крім як чекати наступного повідомлення із Землі.
Капітан Лаплас був його давній друг. Як він міг утрапити в таке лайно? Неможливо було навіть уявити собі таку аварійну ситуацію, помилку в навігації чи несправність обладнання, які могли б виправдати його скрутне становище. Так само, як неможливо було уявити спосіб, яким «Юніверс» та капітан Сміт могли б допомогти капітанові Лапласу вибратися з того лайна. У Центрі керування тільки метаються туди-сюди, не знають, що робити. І це має вигляд однієї з тих надзвичайних ситуацій, доволі поширених у космосі, коли нічого не можна вже зробити, крім як передати спочуття та записати прощальні послання. Проте, повідомляючи про ці новини Флойда, він нічим не виказав своїх сумнівів та побоювань.
— Сталася аварія, — сказав він. — Ми дістали наказ негайно повернутися на Землю та готуватися до рятувальної місії.
— Що за аварія?
— Наш «сестринський» корабель, «Ґалексі», вів спостереження за супутниками Юпітера й зробив аварійну посадку.
Він побачив на обличчі Флойда вираз здивування та недовіри.
— Так, я знаю, що цього не може бути. Але дослухайте до кінця. Він упав… на Європу.
— На Європу?!
— Боюся, що так. Він пошкоджений, та, схоже, людських утрат немає. Наразі ми чекаємо на подробиці.
— Коли це сталося?
— Дванадцять годин тому. Минув певний час, перш ніж він зміг зв’язатися з Ганімедом.
— Але що ми можемо зробити? Ми на іншому кінці Сонячної системи. Повернутися на місячну орбіту для дозаправлення, потім найшвидшою орбітою до Юпітера — це буде… ну-у, щонайменше два місяці! — А за часів «Леонова», подумав Флойд, це б забрало пару років…
— Знаю. Та іншого корабля, який за цих
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк», після закриття браузера.